Феодалізм

Феодалі́зм — панівна за середньовіччя в Західній і частково в Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система. Феодальний лад — це такий лад, коли землевласник дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю.

Політична система європейських країн у Середньовіччі будувалася за принципом васалітету — надання військовій знаті землі в обмін на службу. Центром феодальної ієрархії був король, який у Середньовіччі був передусім полководцем. З 9-го по 14-е століття найважливішою складовою війська були кінні лицарі. Спорядження лицаря, проте, вимагало чималих коштів. Король віддавав землю, відому під назвою феод або лен найвищому прошарку знаті, отримуючи від них лицарів. Ця найвища знать була васалами короля. Найвища знать і собі роздавала землю лицарям, які здавали її в оренду селянам. Король був сюзереном щодо своїх васалів, королівські васали були сюзеренами щодо своїх лицарів.

Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, проте діяло правило безпосереднього підпорядкування «васал мого васала — не мій васал».

Розбіжності в трактуваннях

Проблема феодалізму досить контроверсійна щодо наявності в історії України і у східних слов'ян, тому що це питання різно інтерпретує західна, у тому числі українська та марксистська історична наука. Згідно з західними істориками, основними рисами феодалізму є інститути васалітету (угода між паном і васалом, що єднає їх обопільними зобов'язаннями та лояльністю) і лену або спадкового землеволодіння (одержаного васалом від пана за несення військових та інших повинностей). Феодалізм почався за післякаролінгського періоду (9—10 ст.) і поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя й новітньої доби.

Значно ширше розуміння феодалізму подає комуно-більшовицька історіографія, яка більше підкреслює його соціально-економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-еконономічних формацій: від первісного через рабовласницький, феодальний і капіталістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загалом дійсною для всього людства, хоч допускаються відмінності в еволюції окремих народів; так само можливо, що за певних умов така чи така формація не розвинулася. Наприклад, у германських і слов'янських народів перехід від первісного ладу до феодалізму відбувся без витворення рабовласницької формації. Природу даного ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму й кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим) господарством, головно хліборобством. Основними класами феодалізму є напіввільні селяни, прикріплені до землі, та землевласники (аристократія). Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (див. Панщина) та несення інших служб, натуральних данин, пізніше й грошової ренти.

Питання про феодалізм у східних слов'ян

Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету й лену, — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов'ян; цієї думки була більшість українських дореволюційних істориків, включно з М. Грушевським. Радянські історики натомість твердять, що феодальний період на східно-слов'янських землях тривав від виникнення Київської Держави в 9—10 ст. до скасування кріпацтва 1861. Така концепція, висунена Леніном, а згодом розвинена в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та ін., була догматично прийнята радянською історіографією з 1930-их років.

Радянські історики розрізняють три етапи «руського» феодалізму: рання феодальна монархія (з 9—10 до початку 16 ст.), станово-представницька монархія (16 — друга половина 17 ст.) і абсолютна монархія (з кінця 17 ст.). У стосунку до України радянська історики підкреслюють антифеодальний характер козацьких повстань в 16—17 ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало значного удару феодалізму. Проте, феодальні відносини згодом були відновлені в Україні завдяки перетворенню козацької старшини на нову феодальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва. Радянська історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії і України: вона прихильно оцінює «прогресивну» роль російських монархів і феодалів у будуванні російської держави і культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були проросійської орієнтації.

З суто емпіричних причин, всупереч твердженням марксизму, недоцільно визначати ціле тисячоліття історії загальниковим ярликом феодалізму і розтягати його на кожне суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексного явища, у якому об'єднуються різні взаємопов'язані соціально-економічні, політичні, правні й культурні елементи.

9-12 століття

Маючи це на увазі, можна представити такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь, очевидно, не була феодальною державою за її початкового періоду (9—10 ст.). її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та данини (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні з хрещенням і через релігійні механізми у середині 11 ст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська Держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Виникнення багатьох осередків державної влади нагадувало подібний розвиток у Західній Європі дещо раніше. Українсько-руські князі й бояри 12—13 ст. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чести і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявлялися у західному князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській Державі), де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх польських і угорських аристократій. Однак, не зважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні різниці між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Західною Європою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Ця спадкова власність мала дещо спільне з існуванням «родової знаті» в Хозарії та закріплялась церковними традиціями. Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їх взаємовідносини мали характер скоріше міжродинних, ніж феодальних зв'язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не між сюзереном і васалем. Назагал населення було вільне, хоч було й багато рабів (головним чином полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали переважно через заборгованість. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політичними правами, що здійснювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не мали [самоврядування] і [міщани] правно не відрізнялися від сільського населення. Церква на Русі, за візантійською традицією, була менш активна у державних справах від Римської Церкви у Західній Європі.

13-16 століття

Якщо суспільно-політичний лад княжої держави дотатарського періоду можна вважати феодальним лише з великим застереженням, то у Литовсько-Руській Державі існував уже повнотою феодалізм. Таким чином вершина феодального розвитку в Україні припадає від середини 14 ст. до 1569, коли на Заході феодалізм уже заникав. У Великому князівстві Литовському під владою великого князя існувала ціла ієрархія князів та княжат (що належали до Гедиміновичів або походили з різних гілок Рюриковичів), вельмож і магнатів некняжого роду (баронів, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з'єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов'язання військової служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 ст. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власності, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Литовських Статутах.

Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицьку литовську та православну руську (білорусько-українську) групи. Остання була в більшості, але перша була впливовіша у Вільні і центральному уряді. Конституційно Литовсько-Руська Держава розвинулася у феодально-парламентарну систему. Важливим органом була Пани-Рада, з якою великий князь ділив владу, вона його заміняла за його відсутности (коли, як польський король, він перебував поза Великим Князівством). На початку 16 ст. виникли земські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, утворюючи таким чиному другу палату — Сейм. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську самоуправу на базі Магдебурзького права. Але й міста були виключені з державного управління, що було загальним явищем у Східній Європі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 можна вважати закінченням феодального періоду, у властивому розумінні, в історії України. Унія створила зфедеровану польсько-литовську Річ Посполиту і передала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система шляхетської демократії, введена в Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов'язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільсько-господарських підприємців. Великі землевласники і середня шляхта в погоні за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок сільсько-господарської продукції призвів до посилення панщини і до організації плантаційного типу фільваркового господарства. Деякі історики вважають і цю «другу кріпаччину» за форму феодалізму. Але вживання цього терміну не повинно закривати істотної різниці між середньовічним феодалізмом і фільварковим господарством, пов'язаним з закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Східної Європи.

17-18 століття

Належить зробити деякі зауваження у зв'язку з феодалізмом щодо суспільного розвитку в Україні в 17—18 ст. Основною причиною повстання 1648 було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина була не тільки антифеодальним селянським бунтом, але скорше національно-визвольною боротьбою українського народу, у якій брали участь усі прошарки населення за винятком магнатів та їх службовців. Запорозьке Військо було ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина православної дрібної шляхти. Гетьманська Держава, яка виникла у висліді революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, «буржуазно-демократичною». Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Європи 17 ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла в умовах степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (класа хліборобів-войовників), міщан (до яких далі стосувалося Магдебурзьке право) та посполитих селян. Суспільна диференціація стала виразнішою після Б. Хмельницького, а на другу пол. 17 ст. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Однак становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Самобутній розвиток України зазнав великих змін упродовж 18 ст. у висліді натиску та інтервенцій Рос. Імперії. Це викликало між іншим й економічну руїну українських міст та постійне погіршення становища селян. Остаточне скасування автономії України 1783 збіглося з відновленням кріпацтва.

Починаючи з кінця 18 ст., суспільний лад в Україні був пристосований до панівної системи у Росії. Якщо мова про суть цієї системи, то радянські історики визначають її як «феодальну». Проте цього погляду не поділяють нерадянські історики. Елементи феодалізму, що існували на території північно-східної Русі, пізнішої Росії, за удільного періоду (12—14 вв.), були придушені й усунені з виникненням Московської держави.

Велике Князівство, пізніше Царство Московське, в 15—17 ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (наприклад, Османську імперію), аніж європейські феодальні монархії. Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних з'єднань і цілковите підкорення всіх соціальних груп, включно з «служилим дворянством», необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І надали Росії фасаду тогочасних європейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи. Якщо питання про суспільно-політичного характер уладу Московської держави та Російської імперії може ще бути дискусійним, то дві тези можна уважати задовільно доведеними: 1) суспільний розвиток України впродовж 400 років, під час литовського, польського і козацького періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до російської держави мало переважно шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.

Див. також

Література

Посилання

Інвеститура

Інвеститура (від лат. investio — одягати) — частина омажу, під час якої сеньйор передавав предмет, що мав символізувати лен, який отримував васал. Інвеститура з'являється приблизно в ХІ столітті.

Бояри

Бо́яри — збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Щодо походження терміна бояри висловлюються різні думки. Одні дослідники виводять його від старослов'янського «бой» (воїн) або «болій» (великий), інші — від тюркського «бояр» (вельможа, багатий муж), ще інші — від староісландського boaermen (знатна людина).

Вотчина

Во́тчина — земельне володіння, що належало феодалу за спадковістю (саме слово походить від «отець», тобто «отчина») з правом продажу, застави чи дарунку.

Вотчина — спадкова земельна власність князів, бояр та інших членів панівної верхівки в середньовічній Україні.

Князь

Князь (жіночий рід княги́ня) — титул голови феодальної монархії, або будь-якої іншої політичної системи (удільного князівства), великого посадовця чи вельможі у 8—20 століттях. Споконвічно був спадковим титулом у середовищі аристократії, але з кінця 18 століття став даруватися монархом за вислугу як дворянський титул.

В слов'янських мовах це назва герцога, принца, царя (королевич — «маленький цар»). У Хорватії і західнослов'янських мовах (наприклад, польська, сербська) слово має значення «лорд», а в чеській, польській та словацькій також стало означати «священик» (knez, ksiądz, kňaz), а також «герцог» (knez, kníže, książę, knieža).

Князівство

Князівство — історична суспільно-політична і військова структура або територіальне утворення, правителем якого був князь. Князівство є монархічним леном або суверенним регіоном, де правив або царював монарх з титулом князя, великого князя, принца, кагана, або (у найширшому сенсі) монарх з іншою назвою в межах загального використання терміна «князь». Князівство — це феодальне утворення, складова процесу державотворення. Деякі з князівств ніколи не мали державного устрою, а були швидше територіями, відносно яких проводилося правління в княжому стилі. Майно князя і багатства могли бути розташовані як в основному князівстві, так і повністю за межами географічних кордонів князівства. Термін «князівство» також іноді використовується в загальному сенсі для будь-якої маленької монархії, особливо для невеликих суверенних суспільно-політичних і військових структур та/або територіальних утворень де править монарх меншого рангу.

Комтур

Комтур (komandor, командор) — очільник комтурства — мінімальної адміністративної одиниці в складі лицарського ордену. Зазвичай вживається по відношенню до Ордену Святого Іоанна Єрусалимського (де вперше були введені комтурства) або до Німецького (Тевтонського) ордену.

Королівщина

Королі́вщина, або коро́нні зе́млі — землі королівського домену, державні землі. Категорія європейського середньовічного і модерного права.

Кріпацтво

Кріпацтво, або кріпосне право (також кріпаччина, панщина, або панське право) (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих на Русі з кінця XV ст.), у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Один з видів рабовласництва.

В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.

Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.

Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою відробітку «трудоднів».

Лен (феод)

Фео́д (також - ф'єф, лен, лат. feudum , від давньонімец. fe - "вірність" і od - "володіння") — спадкове земельне володіння в епоху феодалізму, за яке потрібно було нести службу (переважно військову), та інші повинності. Бенефіцій, що передався у спадок.

Омаж

Ома́ж (фр. hommage, від фр. homme — людина; іноді лат. commendatio — передання (себе)) — у Західній Європі доби Середньовіччя, акт укладення угоди, а іноді й сама угода, що супроводжувалась відповідним символічним церемоніалом. Відносини, що виходили із складання омажу не обов'язково були васально-сеньйоріальними, але омаж практично завжди складався лише особисто вільною особою. Особа, що складала омаж, ставала «людиною» свого сеньйора, звідки й походить французька назва цього акту.

Паж

Паж (фр. page, від лат. pagius — «слуга», від грец. παιδιον — «маленький хлопчик (віком до 12 років)») — у середньовічній Західній Європі хлопчик з шляхетської сім'ї, який перебував на службі (як особистий слуга) в знатної особи; перший ступінь до посвячення в лицарі.

Хлопчик шляхетського походження ставав пажем у віці 7-10 років. За звичаєм його віддавали на виховання досвідченому лицарю, сеньйору, який був родичем або приятелем батьків дитини. Хлопчики, які стали пажами, стріляли з лука, метали спис і камені, вправлялись в бігу, боротьбі, плаванні, верховій їзді, а також виконували обов'язки слуг: супроводжували свого патрона і його дружину, прислуговували за столом і т. ін. Пажів навчали лицарському поводженню і придворним манерам. В 14 років, за умови достатніх успіхів, паж отримував підвищення — ставав зброєносцем (український відповідник джура).

В Росії на початку XVIII століття паж — чин придворної служби, потім одночасно вихованець пажеського корпусу.

Панщина

Па́нщина — відробіткова рента, одна з форм земельної ренти при феодальному способі виробництва. Характеризується прикріпленням до землі безпосереднього виробника, особистою залежністю селянина від поміщика. Зміст визначається зобов'язанням селянина працювати якийсь час зі своїм інвентарем в господарстві феодала.

Посадник

Посадник — назва посад:

Намісник князя у землях, що входили до складу Київської держави у 10-12 ст. Посадник, управляючи певною областю, був зобов'язаний збирати й доставляти князю данину. Вперше згадується в «Повісті минулих літ» під 977, коли у боротьбі за владу з братом Володимиром Святославичем київський князь Ярополк Святославич «посадив посадників своїх у Новгороді». Володимир Святославич, князюючи в Києві, посадив своїх синів (які виконували функції П.) у містах по всій підвладній йому території, при цьому округи навколо нових адміністративних центрів не збігалися з теренами племен літописних. А князі останніх втратили владу. Посадниками бували не лише родичі князів, а й бояри, як-то Ратибор;Вища державна посада у Новгородській (12-15) ст. і Псковській (14-16) республіках до їх завоювання Московським князівством. Обирався вічем з середовища бояр і був головою державної адміністрації та суду. Посадник командував військом, контролював князя, очолював військовий суд тощо.Перші звістки про посадників у Новгороді починаються з легендарного Гостомисла, котрий начебто був П. у 9 ст. Наступним у вміщених у Новгородських літописах списках П. був Костянтин Добринич, який 1018 не дозволив князю Ярославу Мудрому втекти за море після поразки у війні з князем Святополком Ярополчичем. Історики вважають, що посадники в Новгороді з’явилися незабаром по його заснуванні в середині 10 ст. Інститут П. був ліквідований у Новгороді 1478 внаслідок падіння боярської республіки й підкорення її великому князю московському Івану III Васильовичу.

Селянин

Селя́ни — жителі сіл і сільських місцевостей, а також люди, чиїм джерелом існування є праця на землі, зайнятість в фермерському господарстві; представники класу фермерів, або працівників або власників невеликих господарств, особливо в середні століття при феодалізмі; або, більшість населення в будь-якому доіндустріальному суспільстві. (див.: історичний суспільний стан, або прошарок — «Селянство»)

Сеньйор

Сеньйóр (від лат. senior, старший) —

Як історична категорія, соціальний стан - феодальний власник землі, котрий віддавав частину своїх земель із селянами іншому, дрібнішому феодалові, за службу. Синонім - «сюзерен»; антонім - «васал».Звернення в сьогоденних романських (італійська, іспанська, французька) мовах. Також підкреслено-ввічливе - Монсеньйор. Відповідає українському - пан.Додаток до імені-прізвища членів одного роду, сім'ї, клану в разі, якщо ім'я та прізвище батька і сина збігаються. У цьому разі в романських та германських мовах до імені старшого члена родини додається скорочене -sr. (senior), молодшого — -jr. (junior).Сеньйóри (множ.) - соціально-демографічна категорія в деяких країнах на позначення старших людей.

Феодал

Феода́л — монопольний власник феоду — тобто земельного наділу, отриманого у вигляді пожалування за службу.

Крім військової служби, феодал заробляв маєтність сплачуванням натуральних або грошових податків. Накопичення великої юридично закріпленої земельної власності в руках феодала поступово перетворило їх на керівну верству з власною ієрархічною структурою, що інколи майже повністю зливалася з державою.

Феодальна монархія

Феодальна монархія — різновид монархії і форма правління, при якій в економіці переважає сільськогосподарське виробництво, панує натуральне господарство, існує дві основних соціальних групи: феодали і селяни. Характерно використання методів позаекономічного примусу, з'єднання верховної влади з землеволодінням. З точки зору марксистської теорії феодалізм — суспільно-економічна формація, що приходить на зміну рабовласницької і передує капіталістичній. Монарх за такої форми правління не має реальної влади.

Феодальна роздрібненість

Феода́льна роздрі́бненість — поділ середньовічної держави на малі та великі володіння, які не мали централізованої влади. Термін був поширений у радянській марксистській історіографії.

Феодальна роздробленість характерна для Європи після розпаду Каролінзької імперії. Вона продовжувалася до формування національних держав. У Німеччині вона тривала з XIII століття до об'єднання Німеччини в XIX столітті. В Італії роздрібленість тривала до Рісорджименто. У Франції об'єднання відбулося за правління Людовика XI.

Фільварок

Фільва́рок (пол. folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма, господарство) — у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV-XIX століттях панський сільськогосподарський хутір, багатогалузеве господарство, орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках використовувалася праця кріпаків, пізніше — наймана.

Події
Країни і регіони
Релігія
Культура

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.