Святеє Святих

Святеє святих, також Святе святих або Святе-святих (дав.-гр. ἅγιος αγίων, лат. sancta sanctorum) — калька з єврейського Кодеш га-Кодашім (івр. קֹדֶשׁ הַקֳּדָשִׁים‎) — найпотаємніше місце скинії зібрання, а потім і Єрусалимського храму.

Цим ім'ям позначалася внутрішня частина скинії зібрання, відокремлена від зовнішнього приміщення завісою (парохет) і в якій знаходився Ковчег Заповіту.[1] Святість місця визначалася ще й тим, що саме там, над ковчегом, Господь являвся первосвященику для проголошення своєї волі і завітів єврейському народу.[2] В Єрусалимському храмі, Святая святих називалася також двір (івр. דְּבִיר‎) і в ній розташовувався Камінь заснування (або Наріжний камінь) Храмової гори, над яким зараз стоїть мусульманський Купол Скелі. Вважається,[3] що з нього Господь почав Створення світу.

Святая святих у юдаїзмі характеризувалася як місце, де фізично відчувається присутність Божа.

Mishkan5 big
Модель Скинії і за нею Святеє святих

Ритуал

Як в скинії зібрання, так і в Єрусалимському храмі, входити в Святеє святих дозволялося виключно первосвященику, і то раз в році в часи Йом Кіпур. Первосвященик окропляв приміщення кров'ю жертовних тварин (бика і козла, принесених в жертву] на жертовнику у зовнішньому дворі Храму) і курив пахощі перед Ковчегом Завіту. Там же розташовувалися золоті кадильниці. Під час цього дійства первосвященик вимовляв Тетраграмматон, потаємне ім'я Бога, і це було єдиним моментом, коли ім'я Боже називалося вголос.

В Християнстві

Християнський Храм також має своє Святе Святих, але в нього можуть входити і Архиєреї (як Первосвященики), Ієреї (як Священики), і Диякони (як Левіти)

Сучасний зміст

«Святая святих» — в загальному розумінні — найбільш сокровенне, святе місце в центральних культових спорудах різних релігій, доступ до якого зазвичай суворо регламентується і з яким традиційно пов'язується фізична присутність божественних сил.

Примітки

  1. 3Цар 8: 6
  2. Вих 29:42; 25:22
  3. Талмуд, Йома 54б; СР Таргум Іонатана до Вих. 18:30
Єрусалимський храм

Єрусали́мський храм (івр. בֵּית הַמִּקְדָּשׁ‎, Бет а-Мікдаш, тобто «Дім Святості»; івр. מִּקְדָּשׁ‎, Мікдаш) — храм для вшанування Бога Ізраїля. Головний центр єврейського релігійного життя. Розташовувався на місці сучасної Храмової гори.

Перший Храм відповідно до біблійної Першої книги Царів був збудований царем Соломоном бл. 960 року до н. е. та зруйнований Навуходоносором у 586 році до н. е.

Другий Храм був відбудований на місці попереднього у другій половині 5 ст. до н. е., пізніше відновлений Макавеями, а ще пізніше перебудований Іродом Великим. Зруйнований римлянами близько у 69 року н. е.Храм був центром прощ та поклоніння. Це була пишна споруда, багато споряджена та оздоблена, розташована в укріпленому комплексі. Поклоніння, що включало жертвопринесення тварин (ягнят, голубів, телят, яливок) керувалося священиками, котрим допомагали левити, які теж виконували спів та музичний супровід. Була зроблена спроба відновити Храм за часів римського імператора Юліана у 362 році н. е., але вона була залишена, і сьогодні на місці Храму розташована мусульманська святиня.

Галгал

Ґалґал, Гілгал (на Івриті, גִּלְגָּל, "колесо", "вихор", "коловорот"; саме у такому значенні воно згадується у Книзі пророка Єзекиїля 10:13) — назва місцевості, чи кількох місцевостей, що багато разів згадується у текстах різних книг Старого Заповіту.

Перший раз місцевість згадується у книзі Повторення Закону 11:30, коли Мойсей розповідає народу Ізраїля про Обітовану Землю Ханаан (у перекладі Біблії Українського біблійного товариства 1997 року під керівництвом ієромонаха о. Рафаїла, Романа Турконяка, це місце назване "Ґолґол").

У Книзі Ісуса Навина 4:20 - 5:10 Ґалґалом названа місцевість поблизу Єрихону, де близько 40 тисяч ізраїльтян розбили свій перший табір на Обітованній Землі. Тут Ісусу Навину було сказано Богом, що з Ізраїльского народу знімається "єгипетський сором". У цьому місці відбулось обрізання тих, котрі народились у пустелі і розкладено 12 каменів із дна річки Йордану на згадку про його перехід 12-ма колінами Ізраїля. Також у Ґалґалі було відсвятковано першу на Обітованній землі Пасху. На Мадабській карті є позначення Ґалґалу коло споруди (скоріш за все, церкви), із 12-ма каменями поруч. До цього місця, вірогідно, відносяться згадки про Ґалґал у Єроніма та Євсевія.

За їх свідченнями поселення мало вигляд руїн. Ґалґал ще кілька разів згадується у Книзі Ісуса Навина .

Вірогідно, інша місцевість асоціюється з подіями оиписаними у Першій книзі Самуїла 7:16, у якій перераховуються місця, куди пророк і суддя Ізраїля Самуїл "ішов, обходив Ветиль, Ґалґал, Массифат, і судив Ізраїля в усіх цих посвячених місцях".

У Другій книзі царів 2:1 пророки Ілля і Елісей проходять по місцевості, названій Ґалґал: "І сталося, коли Господь забирав Іллю у вихорі, так, наче на небо, то Ілля та Елісей подорожували з Ґалґала."

Ґалґал згадується також у книгах пророків Осії (4:15) і Амоса (4:4).

Долина Тімна

29°46′24″ пн. ш. 34°58′35″ сх. д.

Доли́на Ті́мна (івр. בקעת תמנע‎) — западина, що лежить на півдні пустелі Арава, за 25 км на північ від Ейлата.

Западина за формою нагадує підкову, вона займає площу близько 60 км² і з трьох сторін оточена крутими скелями. З північного боку її межею слугує потік Тімна, що пересихає, а з півдня — Нехуштан, який тече з боку пустелі Арава. У центрі розташована гора Тімна висотою 453 метри.

Капище

Ка́пище — язичницький храм у східних і прибалтійських слов'ян дохристиянського часу, також давньослов'янське слово, яким називається простір язичницького храму, розміщений за вівтарем і призначений для розміщення капів — статуй, кумирів.

У храмах античної Греції і Риму, а також в етруській традиції капище замінюється целлами — спеціально побудованими критими приміщеннями.

У капище має доступ тільки жрець та його помічники.

Якщо вівтар поєднується з жертовником (так було в античному світі і в деяких семітів), він розташовується просто неба, інакше він може перебувати під загальною покрівлею з капищем («закриті» храми Скандинавії).

В авраамічних релігіях капищу відповідає «святеє святих» (юдаїзм), «вівтар» (православ'я), «пресвітер» (католицизм).

Ковчег Заповіту

Ковчег Заповіту, або Ковчег Свідоцтва (івр. אֲרוֹן הַבְּרִית‎, арон а-бріт, теж івр. אֲרוֹן הַעֵדֻת‎, арон а-едут) — в Старому Заповіті священна скриня ізраїльтян, що містила таблиці закону (див. Десять Заповідей) і була символом присутності Бога і заповіту зробленого між Богом та Ізраїлем.

Козачий націоналізм

Козачий націоналізм (Вільно-козачий рух) — суспільно-політичний рух, який добивається визнання донських, кубанських, астраханських, теркських козаків єдиною політичною нацією і створення держави козаків — Козакії.

Наріжний камінь

Наріжний камінь, букв. Камінь заснування (івр. אבן השתייה‎ — Евен а-штія, араб. صخرة‎ — Cахра) — скеля на Храмовій горі, над якою розташовувався Святеє Святих Єрусалимського храму. Вважається наріжним каменем світобудови, оскільки саме з нього Господь почав Створення світу.

Єврейська традиція також розглядає його як місце духовного єднання Неба і Землі. Євреї традиційно під час молитви повертаються в його напрямку, місця Свята Святих Єрусалимського храму.

Православний храм

Православний храм — релігійна споруда Православної церкви, що призначається для здійснення спільного богослужіння громадою віруючих. Хоча православні храмові будівлі часто називаються церквами, однак у строгому богословському сенсі «церква» — це громада віруючих і релігійна організація, а не будь-яка споруда для богослужіння. За вченням православної церкви вона є прямою спадкоємницею ранньої церкви Христа і його апостолів, тож і архітектура православного храму має своє коріння у ранньохристиянській.

В сучасній архітектурі православного храму виділяється три основні частини, — 1) вівтар із престолом, 2) наос (середня частина, часто під куполом), 3) притвор, — які відповідають устрою старозавітної скинії, котра теж мала три частини: святеє святих, святилище і двір.

В Україні наразі поширені такі типи православних релігійних споруд: собор, церква (парафіяльний храм), домова церква, каплиця, лавра, монастир і скит. Історично та в інших країнах присутні й інші типи православних будівель: базиліка, катакомби і печери, мартиріум, баптистерій, моленна тощо.

Септуаґінта

Септуаґінта, або Переклад сімдесяти тлумачів (від лат. Interpretatio Septuaginta Seniorum — «переклад сімдесятьох старців»; дав.-гр. Ἡ μετάφρασις τῶν Ἑβδομήκοντα) — зібрання перекладів Старого Завіту на давньогрецьку мову, виконаних у III—I століттях до н. е. в Александрії. Часто як скорочення вживається «LXX» (число сімдесят, записане римськими цифрами). Назва «Септуаґінта» фіксується вже в працях Августина Аврелія, який коротко переказав одну з версій історії її створення — перекладу з єврейської мови на грецьку (Про Град Божий, XVIII. 42).

Перекладачами (тлумачами) були єгипетські еллінізовані юдеї, що жили там і в повсякденному спілкуванні користувалися спільною мовою Середземномор'я — грецькою. Містить також книги, які сповідники юдаїзму і протестанти вважають неканонічними.

Грецький текст Септуаґінти склався в елліністичному юдаїзмі, був досить поширений, проте його повністю відкинув талмудичний юдаїзм. Заведено вважати, що формування корпусу Септуаґінти розпочалося у 280-ті роки до н. е. і в загальних рисах завершилося в I столітті до н. е.. Історія перекладу відома в переказі, який у різних версіях зберегли єврейські та християнські автори. Сенс переказу про Септуаґінту полягає в наданні їй статусу соборної праці, здійсненої особами, відповідальними за збереження біблійної традиції, при схваленні громади в цілому. В юдейському середовищі цей консенсус піддали сумніву тільки в II столітті, коли Септуаґінта стала частиною християнського Святого Письма. У цей же період починається взаємодія тексту Септуаґінти та виконаних пізніше перекладів Старого Завіту грецькою мовою, деякі альтернативні переклади Церква ввела до складу Септуаґінти. За період II століття до н. е. — XVI століття н. е. збереглося понад 2000 рукописів LXX, у яких представлений певний діапазон варіантів і різночитань.

Септуаґінта є найстарішим відомим перекладом Старого Заповіту на давньогрецьку мову. Цитати з неї зустрічаються в Новому Завіті, найбільш точні — в Євангелії від Луки. Септуаґінта відіграла важливу роль в історії Християнської церкви, ставши, по суті, каноном Старого Заповіту грецькою мовою, з якого згодом зроблено переклади на інші мови, зокрема перший переклад на церковнослов'янську. Втім, попри широке розповсюдження, у християнській традиції апріорі перемогла думка, що єврейський оригінал переважає переклад у всьому. І католицизм, і протестантизм, і православ'я ґрунтувалися на масоретськомо тексті — католики через Вульгату, протестанти — через новоєвропейські переклади Старого Заповіту. Інтерес до Септуаґінти пожвавивсь у XVIII столітті — з появою наукової біблійної критики.

Найдавніше повідомлення про історію цього перекладу міститься у так званому «листі Аристея». Яскравий та насичений подробицями лист видається розповіддю очевидця, хоча філологічний та історичний аналіз дозволяє висунути припущення, що його насправді було написано десь на півтора сторіччя пізніше від імені Аристея якимось еллінізованим, проте побожним, александрійським євреєм наприкінці II ст. до н.е. У цьому листі наведено численні легендарні подробиці здійснення цього перекладу, однак цей лист швидше приховує справжні історичні факти, аніж розкриває їх. Хоча в листі розповідається про здійснення перекладу лише єврейського Закону (Тори чи П'ятикнижжя), пізніше під Септуагінтою стали розуміти збірник грецьких перекладів всіх інших книг Старого заповіту, а також багатьох неканонічних книг.

Порівняння тексту перекладу з стандартизованим єврейським масоретським текстом свідчить про те, що переклад здійснювався з єврейських текстів, які значною мірою відрізнялись від масоретського. Відкриття сувоїв Мертвого моря засвідчило, що єдиного оригінального тексту жодної біблійної книги ніколи не існувало. Кожен рукописний примірник книги містив різночитання, які робили його по суті оригінальним. Відмінність тексту Септуагінти від інших єврейських текстів спонукала перекладачів до здійснення інших, більш точних перекладів.

Перші друковані видання Септуаґінти в повному обсязі здійснено в Іспанії та Італії між 1518 і 1587 роками, лише відтоді її текст остаточно стабілізувався. Починаючи з XVIII століття протестантські науковці почали здійснювати наукове філологічне видання. Найавторитетніші видання у XX столітті випускалися Кембриджським університетом та Німецьким біблійним товариством у Штутгарті. 1863 року Пауль де Лагард запропонував методи реконструкції автентичного тексту LXX, в загальних рисах їх використовують і сучасні дослідники. У парадигмі досліджень XX—XXI століть Септуаґінту розглядають як «єдиний, хоча і не монолітний художній твір» (визначення Андрія Десницького), до неї застосовують методи літературного дослідження Біблії — аналіз композиції, що дозволяє реконструювати сенси тексту та релігійної свідомості, що за ним стоїть.

Скинія

Ски́нія (дав.-гр. σκηνή — «шатро», «намет»; івр. מִשְכָּן‎, мішкан — «помешкання», «місцеперебування») — переносний тимчасовий храм у давніх юдеїв.

Згідно з біблійною книгою «Вихід», скинія була похідним храмом євреїв під час мандрів пустелею. Вона ставилася обов'язково у напрямі зі сходу на захід і мала розміри 30 ліктів на 10 ліктів. Скинія складалась з двох наметів: зовнішнього (охел, «намет») та внутрішнього намету (мішкан, «житло»), що служив місцем присутності бога Ягве.

Внутрішній намет поділявся на два приміщення спеціальною завісою. Західне приміщення, менше за розміром — Святеє Святих, де зберігався Ковчег Заповіту до побудови Єрусалимського Храму, східне — Святилище.

Під час богослужіння для народу за храм правило подвір'я розмірами 100 ліктів на 50. На подвір'ї знаходилися жертівник всепалення та умивальниця. У Святилище могли заходити тільки священики. В середині зліва знаходився семисвічник, а справа стіл із показними хлібами. По центру золотий жертовник кадіння. У Святеє Святих міг заходити тільки первосвященик і тільки раз на рік. У Святеє Святих знаходився Ковчег Заповіту, у якому зберігалися Скрижалі Заповіту, жезл Аарона, манна.

Скрижалі завіту

Скрижалі Завіту або Скрижалі Заповіту (також Таблиці Завіту, від івр. לוּחוֹת הַבְּרִית‎, лухот а-брит) — дві кам'яні плити, на яких, відповідно Біблії, були викарбовуванні Десять заповідей.

Храм Едфу

Храм Го́ра в Едфу — храм в Едфу (Єгипет), присвячений богу Гору. Другий за розмірами храм Стародавнього Єгипту після Карнакського. Виділяється серед давньоєгипетських культових споруджень високим ступенем збереженості.

Храм Соломона

Храм Соломона, також відомий як Перший храм (івр. בֵּית־הַמִּקְדָּשׁ‎: Beit HaMikdash) — Єрусалимський Храм у стародавньому Єрусалимі до його знищення Навуходоносором II після «Облоги Єрусалима» 587 році до н. е. Його наступником був Другий Храм, збудований у VI ст. до н. е.

Шехіна

Шхіна, Шехіна (івр. שְׁכִינָה, «присутність, перебування, проживання»), в юдаїзмі та кабалі — термін, що позначає присутність Бога, сприймається і в фізичному аспекті. В основному термін вживався в контексті опису святеє святих скинії заповіту та Єрусалимського храму, і визначався як відчуття присутності божественної сили.

Поняття про Шехіну виникло в талмудичному юдаїзмі (див. Священні писання). Буквальне значення терміна — «присутність [посеред]»; сам термін виводиться з дієслова «шакан» (івр. שׁכן, «відвідувати, прибувати», порівняйте «Мішкан»), що характеризувалися перебуванням Слави (івр. כבד, кавод) Бога Ягве серед народу Ізраїля в скинії заповіту. Власне, в Біблії слово «Шхіна» не зустрічається, проте воно, так само як і його похідні, використовується для позначення як поняття «Слави Господньої» (грец. Δόξα), так і поняття скинії (грец. Σκηνή) в єврейських перекладах Нового Завіту.

Ґе Микола Миколайович

Мико́ла Микола́йович Ґе (15 (27) лютого 1831(18310227), Воронеж, Російська імперія — 1 (13) червня 1894(18940613), хутір Іванівський, Чернігівська губернія, Російська імперія (нині с. Шевченка, Бахмацький район, Чернігівська область, Україна) — український і російський живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних і релігійних полотен. Життя і творчість митця пов'язані з Україною — від 1876 року проживав на Чернігівщині, багато викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам'ятника Миколі Гоголю в Ніжині (1881).

Брат Миколи Ґе — Григорій Ґе (псевдонім «Григір Лядава»; 1830—1911) — український культурний і громадський діяч, історик-краєзнавець, прозаїк, публіцист і драматург (у тому числі автор п'єс українською), що жив на Півдні України — у Миколаєві та Херсоні.

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.