Монархія

Мона́рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Монархів офіційно називають по-різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії.

World Monarchies
Монархії в сучасному світі:
   Конституційні і напів-конституційні дуалістичні монархії
   Абсолютні монархії
   Монархії в певній частині, під-державі

Етимологія

Через посередництво старолатинської мови (monarcha) запозичено з грецької грец. Μοναρχоς утвореного з числівника Μονоς «один, єдиний», пов'язаного з Μāνоς «рідкий» та іменника αρχоς «керівник, вождь», пов'язаного з дієсловом αρχω «починаю, (я) є першим, паную».[1][2]

  • Бейлик, бейство — держава, яку очолює бей.
  • Ванство — держава, яку очолює ван.
  • Герцогство — держава, яку очолює герцог.
  • Емірат, емірство — держава, яку очолює емір.
  • Імперія — держава, яку очолює імператор.
  • Каганат, каганство — держава, яку очолює каган.
  • Князівство — держава, яку очолює князь.
  • Королівство — держава, яку очолює король.
  • Курфюрство — держава, яку очолює курфюрст.
  • Падишахство — держава, яку очолює падишах.
  • Раджанат (Rajahnate), раджство — держава, яку очолює раджа.
  • Султанат, султанство — держава, яку очолює султан.
  • Халіфат, халіфство — держава, яку очолює халіф.
  • Ханат, ханство — держава, яку очолює хан.
  • Царство — держава, яку очолює цар.
  • Шахство — держава, яку очолює шах.

Історія

Слово «монархія» походить від грецьких mono (один) і arch (влада) і означає єдиновладдя. Термін «монархія» увів Арістотель.

Історично склалося так, що люди жили окремими групами і потрібно було, щоб хтось ці групи очолював. Так на початку був вождь, який очолював плем'я, потім союз племен. З часом його повноваження зростали, вождь почав державні утворення, з яких поступово складалося уявлення про країну і народ. Отже, склалося поняття монарх, а пізніше й монархія.

Якщо в нації існує сильний всеосяжний ідеал моральності, який усіх і в усьому призводить до готовності добровільного собі підпорядкування, то з'являється монархія, а, отже, і правитель монархії — монарх.

Відповідно до роботи Данте «Монархія», монарх — це ідеальний образ правителя, що має мало спільного з абсолютним монархом національної держави XVII—XVIII ст. Безмежна влада дантівського імператора заснована на праві, моралі, божественній санкції. Цей монарх відмінний від монарха сучасності.

Монархія — одна із найдавніших форм державного правління. Закріплена у праві соціальна нерівність — це джерело монархічної влади впродовж багатьох століть. Соціальна нерівність була підсвідомою, на природному рівні, наприклад: звання, розподіл за майновим становищем тощо. Саме через ці нерівності, суспільство починає поділятися «на тих, хто має право і може, і тих, хто не має права і не може здійснювати верховну владу».[3]

Існували монархії з двома царями на чолі (Спарта), іноді відокремлюють владу двох консулів, як при монархічній формі правління державного устрою. У деяких державах особа, що є монархом, була позбавлена реальної влади настільки, що саме віднесення держави до типу монархії викликає серйозні сумніви (Спарта, Рим періоду царів).

Монархії ділилися на правильні і неправильні, тобто на власну монархію та тиранію, залежно від того, чи прагне монарх до здійснення особистого або загального блага.

Своєрідним видом монархії є Римська імперія, в якій республіканські установи довгий час поєднувалися з вельми сильною владою глави держави, що формально не носив титулу монарха, а покладав на себе лише різні республіканські посади, але в наступний період — принципату, він стає спадковим монархом з необмеженою владою. У феодальну епоху монархічна влада ґрунтується на великому землеволодінні і є досить слабкою. У цей час починає формуватися монархія з виборним монархом на довічний строк.[4]

Пізніше(Новий час) виникають сильні держави, у яких уся необмежена, тобто абсолютна (звідси і назва) влада належить монарху. Їхні правителі поступово знищують рештки станово-представницьких установ.

Ідея абсолютної монархії виникла у праці «Державець» Ніколо Маккіавеллі в XVI столітті.[5] Монарх, на думку Макіавеллі, — тиран, який повністю злився зі світом бездушної причинності.

У XIX ст. влада монархів потроху починає обмежуватися, але вже не становим, а загальнонародним представництвом.

Ознаки монархії

  • Главою держави є монарх, тобто в його руках сконцентрована вся державна влада (цар, король, імператор тощо).
  • Влада, як правило, передається у спадок і зберігається довічно. Проте існують монархії, в яких монарх обирається шляхом виборів (Малайзія).
  • Монарх не несе юридичної відповідальності і конкретно політичної за результати свого правління. За його помилки і за зловживання посадою відповідають державні чиновники

Монархічні форми правління

В сучасному розумінні монархія — не просто влада одного, але влада успадкована. Ця влада нерідко обожнюється. В Російській імперії вважалося, що джерелом влади є Бог (самодержав'я), а основою влади служать її моральний авторитет у суспільстві і традиція, в силу чого влада спадкова та невід'ємна. В Японії Імператор до 1945 року вважався сином богині Сонця — Аматерасу. Нині божественне походження влади монарха мало кого хвилює: з історії відомо, що феодали ставали монархами і здобували трон для себе і своїх нащадків іноді в результаті виборів (зрозуміло, не всенародних), частіше шляхом насильства, зрідка через запрошення, тобто цілком земних процедур. З цього виходить і більшість чинних конституцій монархічних держав.

Так, згідно зі ст. 1 Конституції Японії 1946 року, «Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада». Символом єдності і постійності держави називає короля ст. 56 Конституції Іспанії 1978 року. Головне, проте, не в тому, як в конституції характеризується монарх. Бельгійська конституція 1831 року, наприклад, взагалі такої характеристики не містить. Головне — в повноваженнях монарха. Залежно від того, які вони, розрізняються різні форми правління.

Абсолютна монархія

Ця форма правління типова для пізнього феодалізму, коли в глибинах аграрного ладу виникають зачатки індустріального суспільства. Характеризується вона тим, що в руках монарха концентрується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Піддані юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх якимись правами і не відбирав ці права.

В сучасних умовах абсолютна монархія — надзвичайна рідкість. Як приклад можна згадати Саудівську Аравію, Оман. Такі держави можуть сьогодні мати навіть символічні конституції, проте ці акти не є конституціями в повному розумінні слово, оскільки не обмежують владу монарха. Такою конституцією була, наприклад, Тимчасова конституція Катару 1970 року.

Монархи в Саудівській Аравії і Омані вважаються також вищими духовними особами, що ще більше посилює їхню владу. Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом.

Теократична монархія

Теократична монархія — це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідеру. Більшість стародавніх монархій використовували такий принцип, наприклад, фараони у Стародавньому Єгипті були верховними жерцями і проголошувалися нащадками богів. Сучасним прикладом може бути Ватикан.

Виборна монархія

Докладніше: Виборна монархія

Виборна монархія — тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Дуалістична монархія

Це первинна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут вже спостерігається розділення влади у зародковій формі або досить розвинуте, принаймні відділення законодавчої влади від виконавчої.

Законодавча влада належить у принципі парламенту, який обирається підданими або певною частиною їх, якщо виборче право цензове. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монарху, але може бути більш-менш незалежною.

Проте розділення влад при даній формі правління звичайно урізане. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його згоди закон не набере сили. Крім того, монарх звичайно може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть вищу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році чергові парламентські вибори відбулися лише в 1989 році.

Уряд, якщо він є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на уряд тільки використовуючи своє право встановлювати бюджет держави. Важіль цей, хоча і достатньо могутній, може використовуватися лише раз на рік, а крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом або через нього — з монархом не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим. Державний режим може характеризуватися як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є зразком компромісу між панівною феодальною верхівкою суспільства та рештою громадян, в якому перевага все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентська монархія

Ця форма правління існує звичайно у високорозвинутих державах, де перехід від аграрного ладу до індустріального супроводився переважно не докорінним знищенням колишніх інститутів влади, а поступовим їхнім перетворенням і пристосуванням до нових умов (Велика Британія, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Австралія тощо.).

Тут спостерігається розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим.

Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість. Чим ширша партійна коаліція сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, бо тим важче досягати згоди між партнерами у складних питаннях. Часом варто якійсь партії відкликати своїх представників із уряду, як він втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і часто вимушений піти у відставку.

Навпаки, в країнах, де існує двопартійна система (Велика Британія, Канада, Австралія й ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955—1993 років) й уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, проте уряд, який складається з лідерів партії і володіє в парламенті більшістю, повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, або міністеріалізму.

Отже, при одній і тій же формі правління — парламентській монархії — можливі два державні режими: парламентаризм і міністеріалізм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи.

Augusto come giove, 00-50 dc circa
Божественний Август' — засновник і перший цар одного з найвідоміших царств в історії людства — царства Римського

У своїй найбільш крайній формі, парламентська монархія не лишає монарху практично ніякої реальної влади. Або ж, як у Британії, ця влада формально є, але на практиці використовується лише за вказівкою міністрів і парламенту. В такій формі монарх виконує символічну роль — він об'єднує націю, і може впливати на суспільну думку, виступаючи за ті чи інші ідеї. У монархів в таких країнах часто є багато церемоніальних ролей. Вони, також, можуть бути офіційними головами церков цих країн. До такої форми правління близькі більшість європейських монархій і Японія.

Феодальна монархія

Середньовічна форма монархії. Головною особливістю таких держав було розділення всього населення на дві основні групи — феодали і селяни. При цьому, перші були великими землевласниками, мали вплив на політичне життя країни, а другі — підкорялися феодалам, і такого впливу не мали. Економіка таких країн переважно була побудована на сільському господарстві. Впродовж усього середньовіччя, головною тенденцією еволюції цієї форми правління було підвищення влади монарха. У ранньофеодальних монархіях герцоги і намісники, хоча номінально і підкорялися королю, мали дуже велику незалежність від нього. Іноді, як, наприклад, у Східному Франкському королівстві, король обирався великими лендлордами.[6]. Також, ще більше обмежував владу короля принцип «васал мого васала — не мій васал», який спричиняв велику децентрацізацію влади.[7] Останньою великою державою цього типу була Священна Римська імперія, що припинила існування в 1806 році.

Поступово, королі стали обиратися серед членів однієї сім'ї, а пізніше, ця посада взагалі стала передаватися в спадок. Потім влада короля починає розповсюджуватися і на третій стан, і врешті решт, коли армія починає повністю підкорятись монарху, країна переходить до абсолютизму.

Царство

Староруське поняття для опису життя суспільства і державного устрою, відоме в слов'янських мовах ще в часи перших перекладів св. Писання у VIII—IX ст. Широко вживалося в документах практично до XVIII, а в деяких випадках і до XX ст.

Царство позначає державний устрій, відомий також як монархія (єдиновладдя) або «самодержавіє» (самодержавство), заснований на владі однієї особи — самодержця або царя. Однак на старій Русі поняття царство мало дещо інший сенс, ніж сучасне поняття монархія. Подібно до випадків, згаданих у легендах Риму і Греції, а також текстах святого Писання, допускалось, що в деяких випадках цар на царство може обиратися.

Olympic Park Cyrus-2
Стела із зображенням царя Кира Великого

На старій Русі відповідно до прийнятих в середньовічному світі уявлень виділяли кілька найважливіших царств за всю історію людства. До них відносили зокрема царство Єгипетське, царство Вавилонське, царство Ізраїльське, царство Римське (Римську імперію), царство Грецьке (Візантійську, Східну Римську імперію) тощо. Київська Русь, Велике Руське князівство за поняттями тих часів царством не вважалось. Руське царство виникає лише у XV ст. — саме така самоназва використовується в державному утворенні, відомому також під назвою царство Московське.

Монархія в Україні

Див. також

Примітки

  1. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін.— К.: Наук. думка, 1983. ISBN 5-12-001263-7 Т. З.: Кора — М/ Укл.:Р. В. Болдирєв та ін.-1989.-552с. ISBN 5-12-001263-9. 10450 прим. (сторінка: 506)
  2. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1982. Т. 1: А — Г/ Укл.: Р. В. Болдирєв та ін.— 1982.— 632 . ISBN 966-00-0785-X. (сторіки:70-71)
  3. Бостан Сергій. Поняття форми державного правління та її історичні типи. // Влада. Людина. Закон, - №1, 2011. Архів оригіналу за 13 червня 2015.
  4. 1. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона». – Семеновская Типолитография, 1890-1907 рік.
  5. Денис Мінчук. Монархія крізь призму тисячоліть// index 12-13, 2000 р.
  6. Держава у середньовічній Європі
  7. Середньовічне європейське суспільство

Посилання

Джерела та література

  • Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х . :Право, 2015
  • О. К. Дубина.МОНАРХІЯ //Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
  • Р. Я. Пиріг. Монархія // Енциклопедія історії України  : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України . — К.  : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 46. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  • Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона». — СеменовскаяТиполитография, 1890—1907 рік.
  • Данильян О. Г. Особливості формування та вдосконалення політичних систем європейських країн (на прикладі Великої Британії) / О. Г. Данильян // Державне будівництво та місцеве самоврядування. : зб. наук. пр. / НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування Нац. акад. прав. наук України. — Х. : Право, 2010. — Вип. 20. — С. 48-59.
  • Прокопович Феофан. Правда воли монаршей, во определении наследника державы своей Уставом Державнейшего Государя нашего Петра Великого /Феофан Прокопопович. — [М.]: Моск. тип., 1726.- 88 с.
  • Серьогіна С. Г. Кластерний аналіз як основа типологізації сучасних форм правління / С. Г. Серьогіна // Проблеми законності. Вип. 100. — Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 2009. — С. 101—113.
  • Процюк І. В. Втілення принципу поділу влади в дуалістичних і парламентських монархіях / І. В. Процюк // Проблеми законності: акад. зб. наук. пр. — Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. — Вип. 120. — С. 3-13.
  • Процюк І. В. Глава держави в парламентських монархіях і республіках [Електронний ресурс] / I.В. Процюк // Форум права: електрон. наук. фах. вид. — 2012. — № 3. — С. 579—584. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-3/12pivmir.pdf[недоступне посилання з червень 2019]
  • Хоменко О. В. Виконавча влада за умов парламентської республіки та монархії (парламентської демократії) аспект [Електронний ресурс] / О. В. Хоменко // Форум права: електрон. наук. фах. вид. — 2012. — № 1. — С. 1037—1045. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12xovmpd.pdf[недоступне посилання з липень 2019]
  • Зінченко, О. В. Аналіз концепції конституційної монархії Ш. Л. де Монтеск'є в науковому доробку Б. М. Чичеріна / О. В. Зінченко // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія: зб. наук. пр. — Х. : Право, 2013. — 2013. № 2(16). — С. 206—215.
  • Терещук, М. М. Різновиди монархічної форми правління: порівняльна характеристика / М. М. Терещук // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць — К. : Ін-т держави і права НАН України ім. В. М. Корецького, 2007 — Вип. 38. — С. 144—148.
  • Медушевский А. Н. Конституционная монархия в России / Медушевський А. Н. // Вопросы истории. — 1994. — № 8. — С. 30–46
  • Галушко К. Утвердження конституційної монархії: «Славна революція в Англії XVII століття» [Електронний ресурс]. / К. Галушко. — Режим доступу : http://www.lrc.org.ua/lipinsky/almanah/almanah-ua9.html

Література

  • Монархія // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т :. Загальна теорія права — 2017. — 952 с. — ISBN 978-966-937-233-8 / О.В. Петришин (відп. ред.) та ін. — Т. 3. — С. 304.
  • О. Траверсе. Монархія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — 808 с.463 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання

Абсолютна монархія

Абсолюти́зм (від лат. absolutus — необмежений, незалежний, безумовний, самодержавство, абсолютна монархія) — форма правління державою, за якої вся повнота державної, а іноді і духовної влади (суверенітет тощо) належить одній особі (царю, імператору, королю), та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади. Абсолютна монархія відрізняється від обмеженої монархії, в якій влада монарха обмежена або юридично, або конституцією.Теоретично, абсолютний монарх здійснює всю владу, але практично, монархія врівноважується політичними групами з числа соціальних класів і каст, таких як аристократія, духовенство, середніх і нижчих класів.

Деякі монархії мають слабкі(символічні) законодавчі та інші урядові органи, які монарх може змінювати або розпускати за власним бажанням. Країнами, де монарх досі зберігає абсолютну владу є: Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд, ОАЕ і Ватикан.

Австро-Угорщина

А́встро-Уго́рщина (нім. Österreich-Ungarn) — у 1867—1918 роках дуалістична монархія в Центральній Європі. Федерація Австрійської імперії та Угорського королівства. Займала терени сучасної Австрії та Угорщини, а також Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Чорногорії, частини Італії, Польщі, Румунії, Сербії, України. Очолювалася імператорами з австрійського дому Габсбургів — Францом-Йосифом (1867—1916) і Карлом I (1916—1918). Заснована після компромісної угоди між Австрією і Угорщиною. Столиця — Відень. Офіційною мовою була німецька. Панівна конфесія — католицизм. Була населена різними народами, провідну роль серед яких відігравали австрійські німці та угорці. Існування імперії супроводжувалося потужними національно-визвольними рухами. У 1918 році внаслідок поразки у Першій світовій війні розпалась на ряд незалежних держав.

Британська монархія

Брита́нський мона́рх або Сувере́н — голова держави в Об'єднаному королівстві й у Британських заморських територіях. Чинна британська монархія веде свою історію з часів англосаксів. В ІХ столітті Вессекс почав домінувати, і в Х столітті Англія була зібрана в одне королівство. Більшість британських монархів Середньовіччя правили як абсолютні монархи. Часто їх влада обмежувалася шляхтою і відтак Палатою громад. Повноваження монарха, відомі як королівські прерогативи, все ще великі. Зокрема, лише монарх має право оголошувати війну і підписувати мирові угоди. До того ж не лише від імені Великої Британії, але й від імені інших країн, які визнають над собою британську корону — це, наприклад, Канада й Австралія. Також монарх, після загального голосування, призначає прем'єр-міністра. За традицією на цю посаду затверджується голова партії, що перемогла на виборах, проте законодавчо зробити інакше монарху не заборонено, тож монарх може поставити на чолі уряду будь-яку іншу людину. Більшість прерогатив на практиці реалізується міністрами. Наприклад, влада регулює цивільну службу і влада видає паспорти. Деякі прерогативи виконуються монархом номінально, за порадою прем'єр-міністра і Кабінету. Приклад повноважень — право розпускати парламент. Згідно з парламентським звітом, «Корона не може вводити нові прерогативи».

На даний час монарх — Єлизавета II, що почала правління 6 лютого 1952. Її спадкоємець — старший син, принц Чарльз. Принц Вельський здійснює церемоніальні функції, як і чоловік королеви, принц Філіп, герцог Единбурзький. Крім цього, є ще кілька членів найяснішого сімейства: діти, онуки і кузини.

Габсбурзька монархія

Територія Габсбурзької монархії у 1200–1913 роках (Габсбурзька монархія, Габсбурзька імперія або Австрійська монархія) — неофіційна назва територій, які перебували під владою австрійського відгалуження династії Габсбургів.

Зазвичай використовується стосовно періоду з 1526, коли австрійський ерцгерцог Фердинанд I приєднав до своїх володінь землі Чеської корони та Угорщину, до 1804, коли була створена Австрійська імперія. До 1804 території, які були під владою Габсбургів, не мали спільної офіційної назви.

Термін «габсбурзька монархія» може використовуватись у ширшому сенсі щодо періоду з 1276 р. (перехід Австрії під владу Габсбургів) до 1918 р. (розпад Австро-Угорщини).

Назва Габсбурзька імперія також широко використовується для позначення спільноти державних об'єднань, які перебували під владою імператора Священної Римської імперії Карла V Габсбурга, включаючи Іспанію, Іспанські Нідерланди, Франш-Конте, Ломбардію, Неаполітанське королівство, Сицилію, Сардинію й американські володіння Іспанії.

Конституційна монархія

Конституційна монархія — монархія, при якій влада монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах державної влади вона не володіє верховними повноваженнями. Правові обмеження на владу монарха можуть бути закріплені у вищих законах, таких, як конституція або статути, або в прецедентних рішеннях, винесених верховними судовими інстанціями. Суттєвою ознакою конституційної монархії є те, що статус монарха обмежений не лише формально-юридично, а й фактично.

Термін «конституційна монархія» може позначати систему, в якій монарх виступає як безпартійний політичний глава держави відповідно до Конституції, незалежно від того чи є вона писаною, чи неписаною. Хоча монарх може володіти формальними «зарезервованими» повноваженнями і влада в країні здійснюється від імені монарха, вони не включають визначення державної політики чи призначення політичних лідерів.

Політолог Вернон Богданор, перефразовуючи Томаса Маколея, визначив конституційного монарха, як «суверена, який царює, але не управляє». На додаток до своєї ролі як символу національної єдності конституційний монарх може мати формальні повноваження, такі як розпуск парламенту або надання королівської санкції законодавству. Проте, здійснення таких повноважень, як правило, має формальний характер, а не є можливістю для правителя проявляти власні політичні вподобання. Британський політичний теоретик Вольтер Багехот в The English Constitution визначив три основні політичні права, які конституційний монарх може вільно використовувати: право на одержання консультації, право радити, і право попередити. Однак, деякі конституційні монархи зберігають значну владу та вплив і відіграють важливу політичну роль.

Велика Британія та п'ятнадцять її колишніх колоній є конституційними монархіями з Вестмінстерською системою правління. Три держави — Малайзія, Камбоджа і Святий Престол — стали виборними монархіями, де правитель періодично вибирався невеликою аристократичною колегією вибірників.

Найнедавнішою країною, яка зробила перехід від абсолютної монархії, до конституційної є Бутан, в 2007—2008 роках.

Королівства Співдружності

Королівства Співдружності (англ. Commonwealth realms) — титул в 16 державах Співдружності, які вважають королеву Єлизавету II своїм монархом, в кожному з них вона виступає як глава держави і носить відповідний титул. Наприклад, в Барбадосі вона називається «Її Величність королева Єлизавета II, королева Барбадосу».

Королівство Франція

Французький абсолютизм — абсолютна монархія, що утвердилась у Франції в останні два століття існування Старого порядку. Абсолютизм прийшов на заміну періоду станової монархії і був ліквідований Великою Французькою революцією.

Коронація

Корона́ція, або коронува́ння — формальна церемонія отримання влади в країні монархом, що зазвичай супроводжується покладанням на його голову корони, отримання інших регалій та виголошенням обітниць.

Липнева монархія

Липнева монархія (1830—1848) — політичний режим, встановлений у Франції внаслідок Липневої революції 1830 року. Доба Липневої монархії охоплює правління короля Луї Філіппа.

Луї Філіпп отримав корону «від імені нації», але це не могло приховати прірву, яка насправді відділяла владну верхівку від більшості

французького народу. Липнева монархія була типовою класовою державою. Парламент обирали лише 250 тисяч найзаможніших французів. Депутати і державні посадовці навіть не приховували, що захищають інтереси товстосумів, а чимало з них і самі належали до їхнього числа. Вже

під час Липневої революції один з очільників тимчасового уряду Жак Лаффіт передбачливо зауважив, що «Францією тепер правитимуть

банкіри». Банкіром був і сам Лаффіт, і його наступник на посаді прем'єр-міністра — Казимир Пер'є, та й надалі керувати урядами король зазвичай призначав осіб, близьких до фінансових кіл, таких як Адольф Тьєр чи Франсуа Гізо.

Сам король не гребував спекуляціями на біржі, а міністри за хабарі роздавали державні замовлення та субсидії, допомагаючи близьким до них капіталістам примножувати свої і без того чималі статки. Більшість підприємців, щоправда, доступу до влади так і не здобули. А їхні скарги залишалися без уваги. Подейкували, що делегації промисловців, які вимагали знизити майновий ценз, тодішній прем'єр Гізо поблажливо порадив: «збагачуйтесь, панове, і ви стане виборцями».

Уряд і справді розширював можливості для підприємництва та накопичення капіталів — якщо це не зачіпало інтересів фінансової верхівки. За Липневої монархії індустріальна революція у Франції отримала новий поштовх. Розпочалося будівництво залізниць — до цієї прибуткової справи долучилися банкіри Яків Ротшильд та Ахілл Фульд. Кількість парових двигунів в країні збільшилася майже в вісім разів, обсяги зовнішньої торгівлі — утричі, промислове виробництво — на 66 %, а за виробництвом деяких товарів, наприклад шовкових тканин, Франція посідала перше місце в світі.

Господарські успіхи, щоправда, мало впливали на добробут найманих працівників. На вимоги збільшити заробітну платню підприємці зазвичай відповідали звільненнями. Невдоволення робітників вже у 1831 році вилилося в справжнє повстання у Ліоні — центрі французької шовкової промисловості. Гаслом повстанців став вислів: «Жити працюючи, або вмерти в бою». Робітники змусили війська і загони Національної гвардії залишити місто, але не уявляли, що робити далі. Зрештою бунт приборкали, проте через три роки ліонські ткачі знову взялися за зброю.

Невдоволенням владою Луї Філіппа намагалися скористатися республіканці, однак і їхні виступи були придушені. Погрожували владі й бонапартисти, які мріяли про відновлення імперії на чолі з небожем Наполеона I, сином колишнього голландського короля Людовика Луї Бонапартом. Самого Бонапарта спочатку вислали з країни, а потім запроторили до в'язниці, з якої він, щоправда, втік до Британії. Зрештою навіть серед поміркованих лібералів з часом ставало все більше супротивників урядової політики — таких як Алексіс де Токвіль, автор дослідження «Демократія в Америці», в якому він протиставляв французькій «дер­жавній тиранії» самоврядне суспільство США.

Придушити невдоволення Луї Філіпп намагався забороною опозиційних маніфестацій. Прихильники реформ змушені були виголошувати палкі промови на дозволених «громадських бенкетах». Коли ж уряд у березні 1848 року скасував черговий бенкет, обурені парижани вийшли на вулиці і почали зводити барикади. Національні гвардійці відмовилися стріляти в народ, а деякі з них навіть перейшли на бік натовпу. Переляканий монарх відправив уряд у відставку. Але парижан це не заспокоїло. Невдоволені оточили королівський палац. Луї Філіпп поквапився зректися престолу. Проте коли повстанці дізналися про намір палати депутатів передати корону його онуку, вони увірвалися до будинку парламенту і змусили депутатів проголосити Францію республікою.

Монарх

Мона́рх (грец. μόναρχος) — «єдиноначальник», «самодержець», «одновладець», у давні часи — назва людини, у руках якої зосереджена верховна влада.

У зв'язку з тим, що в давнину серед керівників держав було поширено керувати впродовж усього життя і передавати владу у спадок, то у багатьох сучасних людей слово «монарх» асоціюється саме з таким типом керівника держави. Насправді в давнину влада монархів, царів не завжди була довічною і спадковою. Досить згадати Давні Грецію, Рим, Русь. Тому цілком ймовірно, що для стародавніх греків і людей середньовіччя слово «монархія» означало просто один із способів управління державою (досить згадати твори Платона і Арістотеля) — «єдиноначаліє». З цієї точки зору правомірно багатьох керівників сучасних держав і військових керівників називати монархами.

Теорії про необхідність спадкової передачі влади монархами з'явилися порівняно пізно. Зокрема цікавими є погляди середньовічних отців церкви, які використовувались для обґрунтування цього явища на Русі і в Європі:

1. Правителі, які правлять державою лише певний час зацікавлені використати своє правління в інтересах збагачення своєї сім'ї і про майбутнє ввіреної їм держави (господарства) не думають.

2. Тому необхідно, щоб правитель правив постійно і знав, що державу (господарство) отримають у спадок його нащадки. У цьому випадку він буде зацікавлений у розвитку держави, яка перейде до його нащадків.Тип керівника держави, у руках якого зосереджена вся повнота влади. Монархи як правило успадковують свій титул і володіють ним довічно. У деяких поодиноких випадках монархи обираються. Наразі переважна більшість монархів виконують представницьку роль голови держави — мають певні повноваження, але делегують їх іншим, або не мають справжньої влади зовсім. Держава, на чолі котрої стоїть монарх, називається монархією.

У руках монарха може бути зосереджена верховна державна, військова і судова влада (абсолютна монархія, що є наразі тільки в країнах Азії, а також Ватикан, який є теократичною монархією). В інших країнах монархія зазвичай обмежена найвищим законодавчим органом країни — парламентом, (т. зв. парламентська монархія, або конституційна монархія).

Монархія Австралії

Монарх Австралії — суверен та голова Австралійського Союзу. З 6 лютого 1952 року королевою є Єлизавета II котра представлена генерал-губернатором Австралії.

Монархія конституційного типу за зразком Вестмінстерської системи парламентаризму, тобто монарх є головою виконавчої, законодавчої та судової влади королівства. Влада королеви є майже декларативною та характеризується висловом «панує, але не керує» «англ. reign but not rule».

Монархія Бельгії

Король Бельгії має офіційний титул Король бельгійців (нід. Koning der Belgen, фр. Roi des Belges), що посилається на концепцію «народної монархії».

В Бельгії з моменту виникнення незалежного Бельгійського королівства (1831) правлять представники знатного німецького роду Саксен-Кобургів. На престол щойно утвореної держави був запрошений син герцога Франца Саксен-Кобург-Заальфельдського Леопольд (згодом — король Леопольд I).

Монархія Канади

Канада — конституційна монархія і королівство Співдружності, королева Єлизавета II є главою держави, з офіційним титулом «Королева Канади». Представлена генерал-губернатором.

Монархія Папуа Нової Гвінеї

Папуа Нова Гвінея — конституційна монархія і королівство Співдружності, королева Єлизавета II є главою держави, з офіційним титулом «Королева Папуа Нової Гвінеії». Представлена генерал-губернатором.

Монархія Соломонових Островів

Соломонові Острови — конституційна монархія і королівство Співдружності, королева Єлизавета II є главою держави, з офіційним титулом «Королева Соломонових островів». Представлена генерал-губернатором.

Монархія Тувалу

Тувалу — конституційна монархія і королівство Співдружності, королева Єлизавета II є главою держави, з офіційним титулом «Королева Тувалу». Представлена генерал-губернатором.

Новозеландська монархія

Монарх Нової Зеландії (також Коронована на правління Нової Зеландії, Її величність правителька Нової Зеландії, Королева правителька Нової Зеландії) — суверен та голова Королівства Нової Зеландії, окрім власне Нової Зеландії, монарх Островів Кука, Ніуе та несамоврядної території Токелау, також існують територіальні претензії на антарктичну Територію Росса. З 6 лютого 1952 року королевою є Єлизавета II котра представлена генерал-губернатором Нової Зеландії.

Монархія конституційного типу за зразком Вестмінстерської системи парламентаризму, тобто монарх є головою виконавчої, законодавчої та судової влади королівства. Влада королеви є майже декларативною та характеризується висловом «панує, але не керує» «англ. reign but not rule».

Нідерландська монархія

Нідерландська монархія (нід. Nederlandse monarchie) — форма управління незалежним королівством Нідерланди королем (або королевою) з Оранської династії.

Чинні монархи
Теократична
монархія
Абсолютна
монархія
Конституційна
монархія

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.