Матрес лекціоніс

Ма́трес лекціо́ніс (лат. matres lectionis; одн. mater lectionis, калька з івр. אם קריאה‎ «ем кріа́», буквально «матір читання») — в консонантній писемності приголосні літери, використовувані для позначення голосних звуків.

Через відсутність голосних букв однозначне прочитання тексту в консонантній писемності часто буває утруднено. Тому для позначення голосних (переважно довгих) використовуються приголосні букви, що позначають звуки з подібною артикуляцією: [w], [j], [h], [ʔ].

Один з варіантів появи Матрес лекціоніс, зафіксований в івриті — контракція дифтонгів [aw] → [o:] і [ay] → [e:], наприклад в словах בית «будинок» [bayt]→[bet], יום «день» [yawm] → [yom]. Потім букви вав і йод, що вживаються в цих словах для позначення приголосного звука зниклого дифтонга, були переосмислені як такі, що позначають голосний звук, який з'явився на його місці. Після цього написання Матрес лекціоніс поширилося на позначення навіть тих голосних, на місці яких ніколи не було дифтонгів.

Матрес лекціоніс зустрічаються вже в угаритській, моавській і фінікійської письменностях, але широко застосовуються лише в єврейському, арамейському, сирійському й арабському письмі.

Пізніше, в мандейскому, авестійському та інших алфавітах, а також у деяких сучасних різновидах арабського письма (напр., алфавіти для перської і новоуйгурської мов) і єврейського письма (алфавіт для мови їдиш) Матрес лекціоніс регулярно позначають всі голосні, фактично перетворюючись на голосні літери.

Голосні букви грецького і латинського письма, а також кирилиці історично сходять до Матрес лекціоніс: наприклад, буква I утворилась із приголосної букви, позначала звук [j], U — з [w], А — з [ ʔ ], Е — з [h], О — з [ ʕ ]

Див. також

Джерела

  • Велика радянська енциклопедія
  • Garr, W. Randall. 1985. Dialect Geography of Syria-Palestine, 1000–586 B.C.E. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. (англ.)
  • Jensen, Hans. 1970. Sign Symbol and Script. London: George Allen and Unwin Ltd. Transl. of Die Schrift in Vergangenheit und Gegenwart. VEB Deutscher Verlag der Wissenschaften. 1958, as revised by the author. (англ.)
Єгова

Єгова (також Ягве) — єдине особисте ім'я Бога, яке в оригінальному тексті Біблії передане тетраграмою יהוה (YHWH). Це ім'я є формою давньоєврейського дієслова HWH (ГВГ) гаваг (ставати) і буквально означає «Він спричиняє ставати».

Форма «Єгова», можливо, не збігається з древньою вимовою цього імені, яке було відомо за часів Другого Храму але згодом втрачена в зв'язку з руйнуванням останнього в 70 році н. е. Існує також інший варіант прочитання Тетраграматону — «Ягве».

У Біблії це ім'я згадується набагато частіше за інші імена. У вигляді тетраграми יְהֹוָה з'являється 6518 разів у традиційному Масоретському тексті, на додаток до 305 у вигляді יֱהֹוִה (Jehovih) - Ягве.

Іврит

Іври́т (івр. עברית‎[ʔivˈʁit] ( прослухати) чи [ʕivˈɾit] ( прослухати)), також староєвре́йська мо́ва, гебрейська мова — єврейська мова з групи семітських; державна мова у сучасному Ізраїлі. На письмі застосовується староєвре́йська абетка.

Розрізняють кілька етапів розвитку: біблійний або класичний (старозаповітний), — мова релігійної практики та духовної й світської літератури високого стилю; мова єврейського просвітництва (гаскали) та художньої літератури XVIII—XIX ст.; з 2-ї половини XX ст. мова повсякденного спілкування.

Існує кілька норм вимови, що дуже різняться поміж собою, найпоширеніша — сефардська, що нею послуговується сучасна літературна мова. Є також ашкеназійська, або ашкеназька, — вимова німецького та східноєвропейського єврейства, яка сьогодні практично не використовується. Від ашкеназької та сефардської відрізняється вимова єменських євреїв.

Йод (літера гебрайської абетки)

Йод (івр. יוד‎) — десята літера гебрайської абетки.

Має числове значення 10. В івриті вона позначає звук [j].

Як «матрес лекціоніс» означає гласний [iː].

Консонантна писемність

Консона́нтна писе́мність — тип фонетичної писемності, що передає лише приголосні звуки.

Консонантна писемність часто є перехідною від складової писемності до повністю фонетичної. Прикладами повністю консонантної писемності можуть слугувати угаритська та фінікійська писемності, прикладами частково консонантного — сучасні єврейська, арабська письменність, що містять знаки для деяких голосних (матрес лекціоніс), прикладом складового консонантного зі зв'язаними (які не мають окремого знака) голосними — індійська деванагарі. Голосні, не виражувані матрес лекціоніс, можуть позначатися в тексті необoв'язковими діакритичними знаками (оголосами).

Перське письмо

Пе́рське письмо (арабо-перське письмо, перський алфавіт) - модифікований варіант консонантного арабського письма, пристосований для запису перської мови (фарсі). Сучасний варіант перської писемності нараховує 32 літери і відрізняється від арабської насамперед чотирма додатковими буквами для позначення звуків, відсутніх в арабській мові. Зараз використовується для запису фарсі - офіційної мови Ірану, а також його східного варіанту в Афганістані - мови дарі. З перського варіанта арабського письма (часто з подальшими модифікаціями і додаванням нових знаків) виникли писемності інших мов Ірану, Південної і Середньої Азії.

Сирійська мова

Сирі́йська мо́ва — мертва літературна мова арамейськомовних християн Східного Середземномор'я.

В основі сирійської мови — арамейський діалект міста Едеси, міста, яке було важливим торговим і політичним центром, починаючи з кінця II ст. до н. е. до середини III ст. н. е. Найбільше поширення і розквіт сирійська мова отримала, починаючи з II століття, коли на нею було перекладено Біблію — переклад «пешита», що став канонічним у християн-сирійців. Сирійська мова від Середземного моря до Персії була мовою писемності протягом кількох століть; у Візантійській імперії вона була найважливішою мовою після грецької, а в перській державі Сасанідів ця мова займала чільне місце як писемна. Торговцями-сирійцями цю мову було занесено далеко на схід, до самого Китаю та Монголії. У III—VII ст. сирійською мовою була створена багата література, головним чином церковна, як оригінальна, так і перекладна з грецької, а також з пехлевійської мови. Пізніше, з утворенням арабського халіфату сирійська мова виконала роль посередника між античною грецькою наукою і арабською, позаяк твори грецьких авторів спочатку перекладалися на арабську не з оригіналу, а з сирійської.

Сирійське письмо

Сирійське письмо — письмо сирійської мови, що розвинулося на основі арамейської абетки близько I століття нової ери. Сирійська абетка складається з 22 літер, що мають свої відповідники в арамейській. Характер письма курсивний. Напрямок письма — справа наліво. У сирійському письмі немає заголовних літер, тобто, перша літера в реченні не відрізняється від подальших літер за розміром, власні імена (географічні назви, імена людей) пишуться з великої літери.

Сувої Мертвого моря

Сувої Мертвого моря (тж. Кумра́нські руко́писи) — назва манускриптів, виявлених починаючи з 1947 року в печерах Кумрану, в печерах ваді Мурабба'ат (на південь від Кумрану), в Хірбет-Мірді (на північний захід від Кумрану), а також у низці інших печер Юдейської пустелі та в Массаді. Дослідження рукописів підтвердило, що принаймні деякі з них було написано саме в кумранській громаді.

Рукописні сувої одержали назву Кумранських, очевидно, тому, що печера Айн Фешха, в якій вони тисячоліттями зберігались, знаходиться неподалік руїн Хірбет Кумран.

Тетраграматон

Тетраграмато́н (тетрагра́ма) (грец. τετραγράμματον, від грец. τετρα, «чотири», і γράμμα, «літера») — в юдейській релігійній і кабалістичній традиціях — чотирибуквенне Ім'я Господа, що не вимовляють, що вважається власним іменем Бога, на відміну від інших імен-епітетів Бога. У давньоєврейській мові цими чотирма буквами були: івр. (йод) י (ге) ה (вав) ו (ге) ה‎ : יהוה (а остання буква «ге» позначає голосний звук, див. Матрес лекціоніс). Латинськими літерами тетраграма транскрибується як IHVH (зустрічається також варіант транслітерації YHWH чи JHWH). Як зазначається в «Англо-українському глосарії християнсько-богословських термінів» (див. статтi «JHVH, JHWH», «Tetragrammaton»), Боже ім'я у вигляді Тетраграми вживається у масоретському тексті Єврейських Писань, або Старого Завіту чи Танаху, понад 6800 разів. Більш конкретну цифру наводить професор Іван Огієнко у своєму «Етимологічно-семантичному словнику української мови». У статті «Єгова» вчений стверджує, що правдиве ім'я Бога, записане давньою єврейською у вигляді Тетраматона JHVH, у Біблії дуже часте — вжите 6823 рази.

Уйгурська мова

Уйгу́рська мо́ва (кирил. Уйғурчә або Уйғур тили; МФА [ʔʊjˈʁʊrtʃɛ], арабськ. ئۇيغۇر تىلى чи ئۇيغۇرچە; кит. 维吾尔语/維吾爾語, піньїнь Wéiwú'ěryǔ) — одна з тюркських мов. Поширена у Синьцзян-Уйгурському автономному окрузі Китаю, у Казахстані та Середній Азії. Разом з узбецькою і ілі-тюркською утворює карлуцьку групу. Сучасна уйгурська мова або новоуйгурська є історичним і генетичним продовженням уйгурсько-караханідської мови, проте, вона не є продовженням давньоуйгурської — мови охонських тюрків (давніх огузів). Терміни «уйгури» та «уйгурська мова» було прийнято для єдиної етнолінгвістичної спільноти на з'їзді уйгурів СРСР у 1921 році (до цього вони йменувалися «китайські татари», «китайські мусульмани», «туркестанці Китаю» та ін.). Офіційна назва в Росії до 1920-х рр. — таранчи́нська мо́ва (таранчинский язык).

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.