Культура полів поховальних урн

Культура полів поховань або Культура полів похоронних урн (англ. Urnfield culture, нім. Urnenfelderkultur) (1300—750 роки до н. е.) — загальна назва ряду археологічних культур за характерною ознакою, — могильниками без насипів, що містять переважно залишки трупоспалень, зазвичай з похованням праху в глиняному посуді, поставленому на дно могили. Культура полів поховань була наступницею культури курганних поховань і її успадкувала Гальштатська культура.

Культура полів поховальних урн
UrnfieldCulture
Розташування Європа
Доба бронзова доба
Час існування 1300—750 роки до н. е.
Найбільші пам’ятки Burgstallkogel (Австрія)
Попередня культура Курганних поховань
Наступна культура Гальштатська, Протовиланова
Urnfield burial
Типове поховання праху спаленого небіжчика в глечику
Urnenfelder panoply
Зразки зброї, знайдені в могильниках культури
UrnfieldCulture
Поширення культури в Європі

Історія

Культури полів поховань виникли у бронзову добу й існували протягом тривалого часу (понад 1700 років). Були поширені по всій Європі. У ранній залізній добі в могильниках вже починають зустрічатися поховання попелу померлих у ямках без урн і трупоположення.

Поширення культури полів поховань не є результатом експансії якого-небудь одного народу або генетично зв'язаних народів. Очевидно, цей обряд був прийнятий етнічно різними групами населення Європи.

Припускають, що культури полів поховань в Іспанії й Британії належали предкам кельтів. На території Східної Європи до неї належать пшеворська, зарубинецька й черняхівська культури, які (щонайменше в деякій частині) були створені предками стародавніх слов'ян.

Місцеві варіанти

Вивчення полів поховань в Україні

Українськими вченими до Другої свтової війни та відразу опісля було виявлено на території України більше двохсот пунктів поховань цієї культури, не рахуючи тих, що знаходились на тільки-но приєднаних до УРСР західноукраїнських землях[1]. Першим, хто відкрив поля поховань в Україні був Вікентій Хвойка (1901): у селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині. Він відразу ж визнав їх похованнями слов'ян[джерело?].

Див. також

Примітки

  1. Є. Махно. Вивчення культури полів поховань. — Археологія, № 1, 1947. — С.195—196.

Джерела

Посилання

Асва

Асва, городище 700 р. до РХ — 900 р. після РХ. Розташоване у хутора Асва на сході острова Сааремаа (Естонія).

За назвою Асва названа Асва культура бронзової доби.

Розкопувалося в 1934, 1938-39, 1948-49, 1965-66.

Первісне поселення було оточено парканом, пізніше — валом із плитняку.

Виявлено залишки жител, мотики, зернотертки, серпи й інші знаряддя (головним чином з кістки), заліза й бронзи, предмети й ливарні формочки.

Рання кераміка в основному штрихована, є посудини типу лужицької культури, пізня — місцевих типів.Населення займалося землеробством, скотарством, рибальством, тюленьим промислом і полюванням.

Асва культура

Асва культура, Морбю культура — археологічна культура бронзової доби. Відноситься до Полів поховальних урн культур.

Час існування 800-500 рр. до РХ. Була поширена на узбережжі Естонії, півдні й південному-заході Фінляндії, на Аландських островах, центральній Швеції та у Латвії.

Названа за городищем Асва, що розташоване біля хутора Асва на сході острова Сааремаа (Естонія). Розкопувалося в 1934, 1938-39, 1948-49, 1965-66.

Кераміка в основному штрихована, посудини типу лужицької культури. Поселення були оточені парканом. Населення займалося землеробством, скотарством, рибальством, тюленьим промислом і полюванням.

Належало до пращурів естів і фінів.

Гідроніми стародавньої Європи

Гідроніми стародавньої Європи (нім. alteuropäisch за Гансом Крае) — найдавніші (імовірно докельтські та догерманські) назви річок і водойм у Центральній та Західній Європі. Термін «Стародавня Європа» у цьому сенсі запровадив Ганс Крае у своїй праці 1964 року Крае вважав, що згадані гідроніми виникли у період бронзової доби, 2 тисячоліття до н. е. Відкритим залишається питання про індоєвропейське або інше походження цих гідронімів.

Крае виявив, що спільне коріння в «давньоєвропейських» назвах річок зустрічається в регіоні Балтійського моря, на півдні Скандинавії, в Центральній Європі, Франції, на Британських островах, Іберійському і Апеннінському півостровах. На цих землях пізніше проживали носії «кентумних» індоєвропейських мов (див. статтю Ізоглоса кентум-сатем) — кельтських, італійських, німецьких, балтійських і іллірійської. Винятком є ​​Балкани, Греція та Східна Європа.

Згодом теорію Ганса Крае підтримав Тео Феннеманн.

Докельтське населення Західної Європи

Докельтський період в історії Центральної та Західної Європи відноситься до часу безпосередньо перед появою гальштатської культури, яку відносять до кельтів і пізнішої латенської культури, а також їхніх нащадків — кельтських народів, уже відомих за історичними джерелами. Таким чином, докельтський період охоплює пізній неоліт та бронзову добу Європи, тоді як кельтський починається з залізної доби, близько 9 століття до н. е. Під «докельтськими» народами розуміють ті, які мешкали до кельтів на території максимального поширення кельтів в 1 столітті до н. е.

Хоча докельтське населення було, швидше за все, не індоєвропейським за походженням, до нього не можна застосувати термін М. Гімбутас «стара Європа», оскільки докельтське населення жило поблизу Атлантики і відносилося до мегалітичних культур, тоді як термін Гімбутас охоплює балканські та центральноєвропейські неолітичні культури мальованої кераміки без мегалітичних традицій.

Золотий капелюх

Золоти́й капелю́х (нім. Goldhut) — унікальний тип конусуватого виробу із бронзи та золота, характерний виключно для протокельтскої культури полів поховальних урн. Досі відомі лише чотири таких предмети, що датуються періодом із 1400 до 800 р. до н. е.

Три «капелюхи» були знайдені в Німеччині — у Шифферштадті в 1835 р., у Бургтанні в 1953 р. і, ймовірно, у Швабії на початку 1990-х рр. Останній із них був придбаний німецьким урядом у 1999 році і нині експонується в Берліні. Найвищий капелюх походить із Бургтанна — в реконструйованому вигляді його висота становить 88 см.

Конус ще одного «капелюха» був знайдений у 1844 році набагато західніше — в містечку Авантон поблизу Пуатьє. Цей предмет експонується в Національному музеї археології в Сен-Жермен-ан-Ле. У 1999 році всі чотири предмети були вперше виставлені разом у Бонні.

Щодо призначення предметів точаться суперечки. Найпоширеніша думка, що капелюхи як предмет сонячного культу (нарівні з сонячними хрестами) носили на голові жерці. На це вказує зображення людини в подібному головному уборі, що збереглося в «Королівській могилі» у Сконе, Швеція. Деякі дослідники переконані, що капелюхи могли використовуватися жерцями як примітивний календар.

Могильник (поховання)

Моги́льник — стародавній поховальний комплекс, місце багатьох могил і поховань.

Могильники є категорією археологічних пам'яток, і її поділяють на дві групи: курганні та ґрунтові (або безкурганні).

Могильники Стародавнього Сходу та античного світу отримали назву некрополь.

Похоронна урна

Похоронна урна, поховальна урна (лат. urna від urceus — «глечик, джбан») — ємність, зазвичай це посудина або кілька посудин, для зберігання праху померлої людини, зібраного після нього по кремації. У рідкісних випадках, такі урни можуть застосовуватися в разі часткового та навіть повного розвіювання праху. Місцем для масового зберігання похоронних урн є колумбарій.

Осуарій також є похоронною урною, але для зберігання скелетованих останків.

Сини Міля

Сини Міля або гойдели — в ірландській міфології п'яте і останнє з міфічних племен, що правили Ірландією. Згідно з ірландською міфологічною космогонією Сини Міля є предками сучасних людей, що населяють цю країну.

Станівська культура

Станівська культура (в Румунії культура Сучу-де-Сус, в Угорщині культура Фельшьосоч) — археологічна культура пізнього бронзової доби на Закарпатті. Відома за поселеннями, могильниками, скарбами бронзових виробів.

Входить до ширшої культурної спільноти культури полів поховальних урн.

Датується ХІУ-ХІІ сторіччями до Р.Х. Станівська культура виникла з Отоманьської культури.

Тумулус

Тумулус (лат. tumulus — «пагорб, бугор») — стала назва у Європі виду мегалітичних поховань; купольна гробниця, некрополь у вигляді кургану.

Тумулус будувався як підземна похоронна камера, крита склепінням з кам'яних блоків та зверху засипана землею, з утворенням насипного високого пагорба. Усередині встановлювалися урни з прахом померлих.

Чаканська культура

Чаканська культура, Чачянська культура - археологічна культура пізньої бронзової доби у Центральній Європі.

Датується 1250-1000 роками до Р.Х.

Була поширена на південному заході Словаччини на схід від річки Ваг, на північному заході Угорщини (навколо озера Балатон й Незідерського озера) та у австрійському Бургенланді.

Названа за курганом-могильником у села Чака Левіцької округи.

Вона розвинулася з Карпатської культури курганних поховань середньої бронзи.

Вона представлена великими "царськими" курганами: Чака, Лужани, Колта, Вєлкє-Репнани, Дедінка, Ховей. У Дедінці виявлено гробницю жінки - жриці сонячного культу, за яким судять про одяг жінок 13 сторіччя до Р.Х.

У курганах добре пропалена кераміка, плоскі пластини. Була висока розшарованність суспільства.

Чаканська культура переважала у межових районах сусудніх лужицької, велатицької, пілінської культур.

У зв'язку з Пілінською культури навіть припускається, що вона платила для свого захисту бронзовими виробами. З цієї культури приходять найстаріші централізовано-європейські бронзові панцири.

Ґава-голіградська культура

Ґава-голігради культура, Ґава-голіградська культура — археологічна культура ранньої залізної доби, поширена в Східних Карпатах і Подунав'ї наприкінці IІІ — першій половині І тисячоліття до н. е. Місцевий варіант Гальштатської культури, що називається «фракійським».

Назва «Ґава» походить від археологічного об'єкту Ґава у Північно-Східній Угорщині, «голігради» — від поселення біля с. Голігради на Тернопільщині.

Давньокам'яна
доба
Середньокам'яна
доба
Новокам'яна
доба
Мідна доба
Бронзова доба
Залізна доба
Раннє
середньовіччя
Давнокам'яна доба
Середньокам'яна доба
Новокам'яна доба
Мідна доба
Бронзова доба
Залізна доба
Раннє середньовіччя

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.