Критика Біблії

Біблійна критика — раціональні методи і судження, що застосовуються для вивчення тексту Біблії з метою встановлення оригінального тексту, авторства та часу написання, встановлення літературних особливостей тексту[1][2]. Різні напрямки біблійної критики (текстуальна критика чи біблійна текстологія, історико-літературна критика або критика джерел, історична критика, літературна критика) розглядаються як окремих дисциплін ісагогіки[3].

Напрямки біблійної критики

Виділяють чотири основних напрямки біблійної критики[4]:

  • текстуальна — відновлення найбільш раннього тексту за допомогою звірення давніх рукописів Біблії;
  • літературна — займається з'ясуванням філологічних і лінгвістичних особливостей книг Біблії (жанр, композиція, семантичний аналіз, лінгвістичні аспекти, літературні зв'язку з давніми пам'ятками).
  • історична — уточнення ходу подій Священної історії шляхом вивчення пам'яток матеріальної та духовної культури біблійних часів;
  • історико-літературна (вища критика, джерельна критика) — вивчення питання про джерела (усні та письмові) Біблії, їх авторство, датування та історії формування. Включає критику традиції, за допомогою якої дослідники намагаються виявити етапи розвитку усної традиції від її історичного виникнення до літературного викладу в біблійних книгах[5] і критику форм, метод дослідження форм і жанрів в біблійних текстаів[6], який розробили Дебеліус і Бультман[7].

У християнстві біблійна критика з'явилася в найраніші часи його існування, одночасно з формуванням біблійного канону. Зачинателем біблійної текстології у християнстві був Оріген[8], який у своїй масштабній праці «Гексапла» вперше порівняв єврейські «оригінали» Старого завпоіту з декількома (грецькими) перекладами і запропонував власну (грецьку) його редакцію. Іншими першохристиянськими біблійними критиками були Діонісій Олександрійський, Августин Блаженний, Ієронім Стридонский[9].

В епоху раннього Середньовіччя християнська біблійна критика прийшла в занепад. На заході її відроджувачем виступив Абеляр, який визнав роль автора та історичних умов на написання священних текстів[10].

Історія сучасної біблійної критики

Старий Заповіт

Бенедикт Спіноза піддав сумніву авторство П'ятикнижжя Мойсея. Першим такі сумніви висловив Авраам ібн Езра, який жив на рубежі XI—XII століть. Спіноза розвинув його ідею і застосував подібну критику з метою з'ясування авторства до інших книг Біблії у «Богословсько-політичний трактат» (1670 р.)[11].

У XVIII столітті протестант X. Б. Віттер і католик Ж. Астрюк окремо один від одного висунули припущення, що в основі П'ятикнижжя знаходиться декілька джерел. Ця гіпотеза в подальшому розвивалися іншими дослідниками, з яких найбільш відомі К. Р. Граф і Юліус Велльгаузен. В результаті їх досліджень була сформульована зокрема Документальна гіпотеза походження П'ятикнижжя. Відповідно до цієї гіпотези в основі П'ятикнижжя лежать чотири джерела, які поступово розвивалися в різних традиціях (J, Е, D і Р)[11][12].

Новий Завіт

Першим припустив, що автори, які писали євангелія Матвія і Луки, використовували соціології Ісуса (крім євангелія Марка), Шлейермахер. Надалі ця гіпотеза була обґрунтована протестантським теологом Хольцманном. Зараз вона називається теорією двох джерел і є найбільш поширеною теорією походження синоптичних євангелій[13]. Гіпотеза джерела Q є її частиною.

Особливе місце в історії біблійної критики займають спроби різних авторів інтерпретувати Новий Завіт поза віри в надприродне і поза традиційної церковної доктрини. Першим раціоналістом, який заперечував надприродне одкровення в Новому Завіті, був Герман Реймарус[14]. Свої ідеї він виклав у праці «Апологія, або виправдувальний твір, що спирається на розум». Цей твір не друкувався за життя автора. І тільки після його смерті були опубліковані уривки цієї праці під заголовком «Фрагменти вольфенбюттельского Аноніма». У цій праці вперше була зроблена спроба на підставі євангельських історій розглядати Ісуса Христа як людину без божественної природи[14].

Автентичність Нового Завпоіту і пошуки історичного Ісуса

Спірним питанням сучасної історіографії раннього християнства було питання історичності Ісуса Христа. В питаннях відповідності так званого «догматичного Ісуса» реально існуючого «історичного Ісуса» існували різні погляди, від повного ототожнення до повного заперечення існування Ісуса Христа як реальної особистості.

Результатом пошуків історичного Ісуса деякими дослідниками став висновок, що історичними методами виявити дійсний образ Ісуса практично неможливо, і що євангельські оповіді відображають лише вірування християн апостольської церкви.

Більшість дослідників взяли основне положення Бультмана про те, що євангелія придбали остаточну форму під впливом ранньої християнської громади[15]. Консервативні опоненти Бультмана, однак, критикували висновок, що духовна традиція, яка лягла в основу Нового Завіту, виявлялася результатом творчості громад, так що дізнатися про реального Ісуса малоймовірно[15]. Критика форм стала окремою школою, і цей метод застосовується як до Нового, так і до Старого завіту[16].

Примітки

  1. Патзия Артур Г., Петротта Антони Дж. Изучение Библии: Карманный словарь. — Александрия: Ездра, 2006.
  2. Стенли Дж. Гренц, Дэвид Гурецки, Черит Фи Нордлинг. Теологические термины: Карманный словарь. — Александрия: Ездра, 2006.
  3. Мень А. В. Исагогика // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002. — Т. 1: А—И.
  4. Библейская критика
  5. Tradition criticism // Энциклопедия Британника
  6. form criticism // Энциклопедия Британника
  7. Бультман, Рудольф // Энциклопедия Кругосвет
  8. Мень А. В. Ориген // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002. — Т. 2: К—П.
  9. O'Neil J. C. История библейской критики.
  10. Мень А. В. Абеляр // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002. — Т. 1: А—И.
  11. а б Исследования Ветхого Завета // И. А. Крывелев. Книга о Библии. М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958
  12. Происхождение Пятикнижия Архівовано 13 квітень 2016 у Wayback Machine. // Александр Мень. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни. В 7 т. Т. 2: Магизм и Единобожие: Религиозный путь человечества до эпохи великих Учителей. — М.: СП «Слово», 1991
  13. Мень А. В. Двух источников теория // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002.
  14. а б Мень А. В. Реймарус // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002.
  15. а б Бультман // Новейший философский словарь: 3-е изд., исправл. — Мн.: Книжный Дом. 2003, ISBN 985-428-636-3
  16. Мень А. В. «Истории форм» школа // Библиологический словарь: в 3 т. — М.: Фонд имени Александра Меня, 2002.

Посилання

Історичний Ісус

Історичний Ісус — це реконструкція життя та вчення Ісуса критичними історичними методами, на відміну від христологічних визначень (Христос християнства) та інших християнських вчень про Ісуса. Він також враховує історичний та культурний контексти, в яких жив Ісус.Практично всі вчені античності погоджуються з тим, що Ісус існував. Реконструкції історичного Ісуса базуються на посланнях Павла та Євангеліях, в той час як деякі небіблійні джерела також свідчать про історичне існування Ісуса. Починаючи з 18 століття, відбулися три окремі наукові пошуки історичного Ісуса, кожен з яких має чіткі характеристики та розробляє нові та різні критерії дослідження.Науковці можуть мати розбіжності у своїх теоріє але майже всі згідні з тим, що Ісус був охрещений Іваном Хрестителем і був розп'ятий за наказом римського префекта Понтія Пілат . Історичні дослідники Ісуса зазвичай стверджують, що він був галілейським євреєм, що жив у часи месіанських та апокаліптичних очікувань. Деякі вчені приписують йому апокаліптичні декларації Євангелій, а інші зображають його " Царство Боже " як моральне, а не апокаліптичне за своєю суттю.Портрети Ісуса, побудовані в цих процесах, часто відрізняються один від одного та від зображення, зображеного в євангельських записах. Ці портрети включають портрет Ісуса як апокаліптичного пророка, харизматичного цілителя, цинічного філософа, єврейського месії та пророка соціальних змін але наукові згоди щодо одного портрета мало, або методи, необхідні для побудувати його. Однак серед різних портретів є атрибути, що перекриваються, і вчені, які погоджуються з одними ознаками, можуть погодитися на інші.

Атеїзм в Казахстані

Атеїзм в Казахстані — сукупність громадян і неформальних об'єднань, які усвідомлюють себе нерелігійними. Згідно з Конституцією країни, Казахстан є світською державою, де релігія відокремлена від держави.

Атеїзм в Росії

У сучасній Росії атеїзм представлений низкою громадських організацій і неформальних об'єднань, а також окремими громадянами, усвідомлюють себе як нерелігійні.

Критика християнства

Протягом всієї історії християнства, церква та християни критикуються як зі сторони представників інших релігій, так і атеїстами та агностиками. Частина критики безпосередньо стосується християнської віри, вчення і трактування Святого Письма. Відповідь християн на таку критику називаться християнською апологетикою. Декілька областей критики включають певні претензії стосовно самого Писання, етики біблійних трактувань, які історично були використані для оправдання певних відносин та поводжень, питання про сумісність з наукою і певні християнські доктрини.

Проханов Іван Степанович

Іван Степанович Проханов (17 (29) квітня 1869 — 6 жовтня 1935) — російський та емігрантський релігійний діяч, інженер, поет, проповідник, богослов, політик. Брат молоканського богослова Олександра Проханова, батько ботаніка Ярослава Проханова, двоюрідний дід письменника Олександра Проханова.

Іван Проханов мріяв про «революцію Святого Духа», що перетворить не тільки релігійне, але й політичне, і економічне життя Росії та всього світу. Для об'єднання християн він ініціював створення міжконфесійного Російського євангельського союзу. Потім з аморфного руху пашківців вибудував самостійну конфесію - Всеросійський союз євангельських християн, розробив її догматичне богослов'я, організував «християнський комсомол», написав понад 1000 духовних псалмів й створив оригінальну церковно-музичну традицію.

Він видавав євангельські журнали, писав книги з богослов'я та релігійної юриспруденції, засновував християнські політичні партії і відкривав школи підготовки церковних служителів. Після приходу до влади більшовиків Проханов став ідеологом Нового (Євангельського) життя й натхненником створення євангельських комун. Особисте втручання Йосипа Сталіна завадило йому реалізувати проект радянського Міста Сонця — Євангельська.

Перебуваючи з 1928 року в еміграції, він організував євангельських християн-емігрантів у ще один Всесвітній союз євангельських християн.

Століття розуму

«Століття розуму» (The Age of Reason) — останній із відомих трактатів Томаса Пейна, в якому міститься вельми різка критика Біблії, богослов'я та організованої релігії.

Перша частина трактату була написана Пейном у французькій в'язниці, куди він був ув'язнений якобінцями за засудження страти Людовика XVI. Французький переклад побачив світ раніше англійського оригіналу, 1794 року. Друга частина, написана за порадою Джеймса Монро, вийшла в світ два роки потому.

Хоч Пейн і підкреслював свою віру в «вищу істоту», його деїзм був сприйнятий консервативною американською громадськістю та духовенством як завуальований атеїзм. До кінця життя Пейн став ізгоєм і був змушений відійти від участі в суспільному житті Сполучених Штатів.

Термін «століття розуму» став у США синонімом поняття «епоха Просвітництва». Започаткований Пейном критичний перегляд біблійної традиції був продовжений раціоналістами XIX століття. Часто цитуються рядки з трактату: «Я плекаю щиру огиду до Біблії — як і до всього жорстокого».

Критика
релігій
Релігійні тексти
Релігійні фігури
Критичні книги
Рухи
Насильство та
тероризм
Інше
Відомі критики

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.