Козаки

Козаки́ — члени самоврядних чоловічих військових, згодом і територіальних громад, спільнота людей такої самоназви, що з 15 століття фіксуються джерелами у степах країн сходу Європи і південного заходу Тартарії (майбутньої Росії), зокрема Подніпров'я, на теренах «Дикого поля». Нерідко позиціонували себе вільними людьми по волі Божій, а не царській чи панській, лицарями, воїнами Христовими тощо.

Хоча вважається, що основним заняттям козаків була військова справа при більш уважному дослідженні помічаємо, що люди самоназви "козак" і їх нащадки встигли себе проявити практично в усіх сферах суспільного життя, яке як відомо військово-прикладною сферою (охорона й патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав) тощо, не обмежується. Серед козаків зустрічаємо людей доволі творчо і нестандартно мислячих,в т.ч. господарників, вчителів, художників, музикантів, вчених, філософів, економістів, священнослужителів.

На думку Арнольда Дж. Тойнбі

Розкидані на величезній території козацькі громади, які — перед своєю загибеллю у вогні Російської комуністичної революції 1917 року — заселяли смугу, що тяглася через усю Азію, від Дону до Уссурі, походили від однієї материнської громади — січового товариства дніпровських козаків [1].

У 17 столітті козаки були організовані в дві воєнні державні формації — Військо Запорозьке та Донське військо. Згодом 1764 року правителька Російської імперії Катерина II заборонила та знищила Військо Запорозьке, а Донське військо на початку 18 століття було інкорпоровано до складу військово-політичної структури Російської імперії. Остання поступово ліквідувала козацькі права і автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану (сословія), нищенням козацьких самостійницьких осередків, зросійщенням . На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані в прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Після створення СРСР революційна більшовицька (комуністична) влада взяла курс на ліквідацію існуючих суспільних станів і форм власності, внаслідок чого натрапила на затятий спротив представників козачого стану і тому фактично його фізично винищила у ході розкозачення, репресій та Голодомору на теренах колишніх козачих областей імперії. Досить велика частина козаків воювала проти революційної радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни[2]. Хоча з іншого боку, чимала частина представників козачого стану так чи інакше підтримала нову владу і поступово інтегрувалася до її структур на правах не лише звичайних радянських громадян, але і партійних діячів. Особливо це було актуально для України, де велика частина представників козачого сословія бідувала, внаслідок чого сприймала імперські порядки доволі критично.

З 19901991 років, особливо після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. 1990-ті для козацтва в Росії характеризувалися створенням самопроголошених козацьких «республік», увесь період після розпаду СРСР — використанням керівництвом РФ козаків в опосередкованих війнах, що в 2010-х призвело, зокрема, до розриву співпраці козацьких організацій України зі «Всевеликим військом Донським» Козіцина[3].

Cossack Mamay 1890
Козак Мамай — ідеальний козак у фольклорі українців.
Південно-Східна Європа 1684
Італійська карта «Європейської Татарії» 1684 року. Наддніпрянська Україна позначена як «Україна або край запорозьких козаків (Vkraina o Paese de Cossachi di Zaporowa)». На схід від неї вказана інша Україна — «Україна або край донських козаків, залежних від Московії (Vkraina ouero Paese de Cossachi Tanaiti Soggetti al Moscouita)»

Етимологія

Сучасні гіпотези

  • Від половецького «Cosac» — «варта», «чота». Зустрічається в «Codex cumanicus»[4].
  • Від кримськотатарського або тюркського «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «бурлака»[5][6]..
  • Від тюркського «Kazak» — «вирізати, оголити гострим інструментом», «поголений, безбородий». Чоловіки, які були призначені для служби у війську, для військових походів, зобов'язані були бути поголеними, безбородими. Ця вимога була обов'язковою, зокрема для вояків кінних загонів, що виникли в Русі-Україні.[7]

Старі гіпотези

Виникли у наслідок популярного в XVIIXVIII ст. філологічного напряму досліджень (співзвучності назв). З погляду наукового обґрунтування нічого не варті.

  • Від імені легендарного ватажка Козака[8].
  • Від слова «коза» у зв'язку зі спритністю козаків[9].
  • Від етноніму «хозари». Популярна гіпотеза в козацькій історіографії кінця 17 — початку 18 століття[10],[11].

Згадки

Помилково вважається, що вперше термін «козак» було згадано в Таємній історії монголів в 1240 році[12], але насправді слово «qazaq» було вжито не в оригінальному творі, а в пізнішій переробці — татарській хроніці XVII століття «Дафтар-і Чінгіз-наме»[13]. У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і в додаток грецького збірника житій святих[12]. Перша згадка про козаків у слов'янському тексті була в «Никонівському літописі», у 1444 році «козаки рязанські» взяли участь у відбитті татарського набігу[13]. Найперша згадка про козаків в Західній Європі зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. Перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 рік, коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана Менґлі I Ґерая. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.

Походження

Czaty nad Dnieprem
Чотарі над Дніпром.

Теорії

  • Автохтонна — козаки це місцевий стан, що виник через потребу захисту південного кордону Литовського князівства. Козацтво виникло централізовано згідно з державницькою політикою тогочасного уряду. Першим її виклав Мартин Бєльський, нащадок козацького старшини. На цьому стояв й Самійло Величко, а згодом детально обґрунтував Михайло Максимович. Прибічником цієї догми був і Михайло Грушевський.
  • Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).
  • Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачі з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

Гіпотези

  • Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман[14]. У 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов. У XXI ст. цю гіпотезу — щодо запорожців, донців та кубанців — було спростовано рядом генетичних досліджень[15].
  • Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї (автор Голубовський). Частково цю гіпотезу підтримував Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза (автор Дашкевич), згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Козаки Подніпров'я (козаки-українці на службі в Україні-Гетьманщині, Московському царстві та Речі Посполитій)

Військо Запорозьке

Запорозьке козацьке військо сформувалося в середині 16 століття в середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі та міщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським князем Дмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1556 року.

1572 року невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 16171637 роках становила близько 6 тисяч. Центр війська розташовувався в Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». Їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразком шляхетського самоврядування.

З другої половини 16 до середини 17 століття Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, у Лівонській війні 15581583 років, польсько-московській війні 16051618 років, Хотинській війні 16201621 років, Смоленській війні 16321634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами до Молдови, Московію, Крим, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 16181648 років. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 15911593 років, повстання Наливайка 15941596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1637 року.

У 16481657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини[16][17]. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією[18]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через його рішення укласти союз із поляками[17]. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 16721676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу[19]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом гетьмана Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою[20]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію[20]. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року було зруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських козаків і вільних селян[17][21]. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування  — до 1-ї половини 19 століття.

Віра

Більшість козаків притримувались православної віри. У Конституції Пилипа Орлика, ухваленій 5 квітня 1710 р., козаки записали, таке: "Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного Обряду, якою колись відважний Козацький народ був просвітлений через хозарських князів від Константинопольського Апостольського престолу. І відтоді аж донині (наш народ) твердо в ній перебуває, ніколи не стривожений чужинською релігією. Добре відомо усім, що славної пам’яті Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держиви, лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджували до об’єднання з Римською Церквою. Після знищення на батьківщині чужинської Новоримської Релігії (Хмельницький) із названим Військом Запорозьким і народом Руським не з якої іншої причини віддався під захист Московського Царства, добровільно прийнявши його новообраний Ясновельможний Гетьман, коли всемогутній Господь Бог сприятиме військовому щастю Його Священної Королівської Величності короля Швеції у збройному порятунку нашої батьківщини від ярма московського рабства, буде зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. А якщо б вона коли-небудь таємно або явно об’явилася, то (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників [...], докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі, і щоб ширилася слава Божа, і щоб при новозбудованих церквах множилося навчання руських дітей вільним мистецтвам, і щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій як троянда серед колючок. А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування первісній екзаршій владі Константинопольського Апостольського престолу, щоб таким чином відновити зв’язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинопольського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі"[22].

Хмельниччина, Україна (Гетьманщина) і козацький народ, козаки-українці

Під час Хмельниччини за словами польських літописців того часу "вся Україна покозачилась", тобто місцеві християни, серед яких основну масу становили місцеві русини з діда-прадіда або діти від змішаних шлюбів з поляками, волохами, татарами, кавказцями (черкасами) тощо щоб підкреслити свої прагнення до волі назвались козаками себто воїнами Христовими, вільними людьми з волі Божої і людьми, які хочуть бути записаними у козацькі реєстри, які урівняють їх у правах зі шляхтичами тощо. Так на базі старої, розгромленої Русі відбувалось явлення світові України (Гетьманщини) і нового, козацького, українського народу, який ми нині знаємо, тих людей, які згодом, коли їм відмовлять у праві на самоназву козак, коли самоназва русин в їх очах перестане бути актуальною стануть массово вживати самоназву українець (козак-українець).

Козаки на службі в Російській імперії

Військо Донське

Surikov Pokoreniye Sibiri Yermakom
Підкорення Сибіру Єрмаком.
Efremov Danila Efremovich02
Донський отаман Єфремов.
Flag of Don Cossacks
Прапор Донської Республіки. Синій колір символізує козаків, жовтий — калмиків, червоний — росіян.

Донське козацтво сформувалося в другій половині 16 століття в нижній течії Дону, на незайманій території між Кримським ханством і Московією. Основу війська складали русини, московити, кримські і ногайські татари, що належали до різних соціальних верст. 1570 року козаки прийняли протекторат московського царя Івана Грозного і стали називатися Донським військом. Їхнім центром стала станиця Роздорська, а з 1644 року — місто Старочеркаськ. Залежність донців від Москви була формальною. З одного боку вони брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року, що було приєднано до Московії, і сприяли московській експансії в Азію. Проте під час московсько-польської війни 16051618 років козаки підтримували самозванців на московський престол і брали участь в антиурядовому повстанні Болотнікова 16061607 років. Разом із запорожцями донці ходили у самовільні походи на Крим, Московію, Персію, здійснювали грабіжницькі походи в акваторії Каспійського і Чорного морів. 1637 року козаки разом захопили османську фортецю Азов, яку утримували 5 років. У 16481657 роках частина донців підтримувала запорожців у боротьбі проти Речі Посполитої.

У 16701671 роках донські козаки під проводом Степана Разіна підняли на півдні Московії велике повстання, що було придушене царськими військами. В результаті поразки, Москва обмежила автономію донців, реорганізувавши їх у Донське козацьке військо. Воно брало участь у Азовських походах Петра І та Північній війні 17001721 років. Проте подальший наступ московитів на козацьке самоврядування спричинило нове козацьке повстання 17071709 років під проводом отамана Кіндрата Булавіна, що розвинулося в донсько-московську війну. Московія, перетворена на Російську імперію, жорстко придушила виступ, зменшила володіння Донського війська й скасувала його автономію. 1716 року відносини з козаками стали проводитися не через Посольський приказ, як з усіма державами, а Урядовий сенат. 1721 військо перейшло у відомство Військової колегії, перетворившись на підрозділ царської армії, що очолювався наказними, а не виборними отаманами. Воно брало участь у Перському поході 17221723 років, Семирічній війні 17561763 років проти Пруссії, російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 років, придушенні козацького повстання під проводом Омеляна Пугачова. 1786 року на території донців була утворена російська адміністративна одиниця — земля війська Донського, перетворена 1870 року на область війська Донського.

В Російській імперії донські козаки були найстаршим і найчисельнішим з усіх козацьких військ. Станом на 1913 рік їх нараховувалося 1,5 мільйонів осіб з сім'ями. Адміністративним центром донського війська був Новочеркаськ. До революції 1917 року донці брали участь практично в усіх збройних конфліктах Росії: наполеонівських війнах 18031815 років, Великій кавказькій війні 18171864 років, російсько-японській війні 19041905 років, Першій світовій війні 19141918 років. В мирний час козаки виконували поліцейські функції.

Після жовтневого перевороту 1917 року область війська Донського стала одним із центрів антибільшовицької боротьби та білого руху під проводом Олексія Каледіна. 1918 року донські козаки проголосили створення власної держави Всевеликого Війська Донського на чолі з отаманом Петром Красновим. Частина самостійницького донського керівництва виступала за тісний союз із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, що воювала за відновлення єдиної Росії. 1920 року Донська республіка була завойована більшовиками, які скасували козацтво на Дону. Частина донців емігрувала закордон, а на решту чекало розкозачення, репресії та голодомори. Під час Другої світової війни, у 19421945 роках, нацистська Німеччина використовувала донських козаків для боротьби з радянською армією.

Починаючи з кінця 1980-х почалося відродження козацьких військ у Росії. Восени 1991 року були проголошені Донська, Армавірська, Терська, а також Зеленчуцько-Урупська та Баталпашинська козацькі республіки, причому дві останні об'єдналися у Козацьку Верхню Кубань. Усі разом ці республіки сформували Союз козацьких республік півдня Росії, який розраховував стати однією з союзних республік[23]. Козаки були офіційно визнані Росією етнічною групою росіян, однак ряд козацьких активістів, зокрема Сергія Лошкарьова, Олександра Дзіковицького, Петра Молоділова, було засуджено до ув'язнення за їхню діяльність. Росія використовувала відроджене козацтво у опосередкованих війнах, зокрема у своїй агресії проти України, під час якої бойовики з числа донських козаків очолювані Миколою Козіциним контролювали частину Луганської області.

Кубанські

Roubaud. Scene from Caucasian war
Бій з черкесами
Flag of Kuban People's Republic
Прапор Кубанської Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців, синій — лінійців, а зелений — черкесів.

Кубанське козацьке військо було утворене 1860 року шляхом перейменування Чорноморського козацького війська і створення Кубанської області. Каркас війська складали українці-чорноморці. До їхнього складу були включені частини російського лінійного козацтва, а 1864 — українські азовські козаки. Кубанці грали провідну роль у Кавказькій війні, брали участь у винищені черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. На час формування Кубанського війська воно нараховувало 200 тисяч козаків.

В мирний час кубанці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війнах як нерегулярні частини. Кубанські козаки відзначилися у Хівінському поході 1873 року до Середньої Азії, російсько-турецькій війні 18771878 років в Болгарії, російсько-японський війні 19041905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 19141917 років в Галичині. На 1916 рік чисельність козацького населення на Кубані становила 1,3 млн осіб.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, кубанські козаки створили свій крайовий уряд — Кубанську Раду на чолі з Миколою Рябоволом. 28 січня 1918 року вона проголосила утворення на території Кубанської області самостійної Кубанської Народної Республіки зі столицею в Катеринодарі. З квітня кубанське керівництво розпочало переговори з Українською Державою про об'єднання на правах федерації. В 1919 році росіяни вбили Рябовола і за рік ліквідували Кубанську республіку. Удар по кубанцях спричинив поразку білого руху в європейській частині Росії.

1920 року, після встановлення на Кубані більшовицької влади, Кубанське козацьке військо було скасовано. 19321933 року комуністи виморили козацьке населення голодом. Зі спалахом німецько-радянської війни 19411945 років уцілілі козаки виступили на боці Німеччини й увійшли до складу козацького корпусу. На період війни радянська влада сформувала так звані червоні козацькі частини з некозацького населення, які були розпущені 1946 року.

Забайкальські

Skoropadsky - 1918 (3)
Гетьман Української Держави Павло Петрович Скоропадський був осавулом забайкальців під час російсько-японської війни.

Забайкальське козацьке військо було утворене 1851 року наказом імператора Миколи I на території Забайкальської області, у Східному Сибіру, на кордоні з Маньчжурією та Монголією. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. До складу війська входили українці, росіяни, евенки та буряти. В мирний час забайкальці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війні як нерегулярне військо. Зокрема, Забайкальські козаки відзначилися в придушенні повстання боксерів 18991901 років у Цінській Імперії, в російсько-японський війні 19041905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 19141917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення становила 265 тисяч осіб, з яких 14,5 тисяч перебували на військовій службі. Під час Громадянської війни в Росії козаки підтримували антибільшовицькі сили, сформувавши державні утворення Забайкальська республіка та Російська Східна Окраїна. 1920 року радянська влада ліквідувала Забайкальське козацьке військо. Частина козаків емігрувала до Маньчжурії, де протягом 19331945 років користувалися підтримкою Маньчжурської держави та Японії[24].

Амурські

Амурське козацьке військо було утворено в 1858 року на території Амурської області, на кордоні з Маньчжурією. Його головний осередок розташовувався у місті Благовіщенськ. Основу війська складали забайкальські козаки, що заселили територію області у 1850-х роках. Особовий склад частково поповнювався українцями і росіянами з Донського, Кубанського і Сибірського козацьких військ. В мирний час амурці охороняли державний кордон по річках Амур та Уссурі. За час свого існування козацьке військо взяло участь у придушенні повстання боксерів 18991901 років, в російсько-японський та Перший світовій війнах. Станом на 1916 рік козацьке населення області становило 49,2 тисяч осіб, з яких 3,6 перебувало на військовій службі. В роки громадянської війни в Росії амурці підтримували антибільшовицькі сили, за що були розпущені радянською владою у 1918 році. 1924 року частина козаків підняли Зазейське повстання, що було придушене більшовиками. Залишки війська емігрували до Маньчжурії[25].

Уссурійські

Астраханські

Сибірські

Терські

Оренбурзькі

Уральські

Азовські

Бузькі

Військо вірних запорожців

Задунайські

Чорноморські

У культурі

Пам'ятники

Література

До теми козацтва зверталося багато українських письменників. Вперше цю тематику узагальнив С. Костюк на 1-й республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній історичній науці та музейній практиці», присвяченій 500-річчю запорізького козацтва (Запоріжжя, о. Хортиця, 1990).

  • Повісті та оповідання
  • В. Будзиновський — «Осаул Підкови» (1920), «Пригоди запорізьких скитальців» (1927), «Козак Шуба» (1937) та ін.
  • А. Лотоцький — «Триліси» (1910), оповідання «Три побратими» (1934), «Козак Байда» (1936) та ін.,
  • П. Сорока — «На ясні зорі Запорожжя» (2000), «Душа при свічці: Діаруш Федора Жука» (2002) П. Сороки та ін.
  • Неперевершеним описувач періоду гетьманства Івана Мазепи — Богдан Лепкий у циклі з 5-ти повістей: «Мотря» (в 2 ч.), «Не вбивай» (усі — 1926), «Батурин» (1927), Полтава (в 2 ч., 1928-29), «З-під Полтави до Бендер» (видані у США 1955; закінчення дописав Левко Лепкий). Окрім того, його перу належать твори «Сотниківна: Історична картина з часів Івана Виговського» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934), повість «Крутіж» (1941),

Про козацтво писали Осип Маковей (повість «Ярошенко» (1905), А. Чайковський у (повісті «Козацька помста» (1910), «За сестрою» (1914), «Сагайдачний» (1908-32) та інші автори.

  • Драматичні твори

У драматургії козацтву присвячено:

  • трагедія Осипа Барвінського «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887),
  • п'єса Б. Мельничука «Козацькі вітрила» (1995) та його інсценізації за твором Богдана Лепкого «Мазепа, гетьман український: Сповідь перед людьми і часом» (1991), «Сотниківна» (1992; всі поставлені)
  • історична п'єса Л. Крупи «Ой, Морозе, Морозенку» (1990),
  • Л.Костенко; — історичний роман у віршах — «Маруся Чурай»,
  • Т. Шевченко; — «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія»,
  • «Дума про козака Голоту»,
  • I. Котляревський; — «Енеїда».

До козацької тематики зверталися письменники укр. діаспори, зокрема Р. Завадович, К. Куцюк-Кочинський, О. Неприцький-Грановський, а також представники інших національностей, серед яких Юліуш Словацький у поемах «Мазепа», «Срібний сон Саломеї», віршах «Українська дума», «Пісня козацької дівчини» та ін.

Кіно

«Тарас Бульба» (1909) — перша кіноекранізація повісті, російський німий фільм Олександра Дранкова. «Taras Bulba» (1924) — німецький фільм за повістю, знятий режисером Олексієм Грановським* «Tarass Boulba» (1936) — французький фільм за повістю. «The Rebel Son» (1938) — англійський фільм за повістю. «Богдан Хмельницький»(1941) (СРСР) «Taras Bulba» (1962) — найвідоміша іноземна екранізація, американський фільм за повістю. Юл Бріннер — в ролі Тараса Бульби. «Taras Bulba, il cosacco» (1963) — італійський фільм за повістю.

«Taras Bulba» (1987) — чеський телефільм за повістю. «Дорога на Січ» (1995) Україна

«Богдан Зіновій Хмельницький»(2002-06) Україна, режисер Микола Мащенко. «Дума про Тараса Бульбу» (2009) — український телевізійний повнометражний художній фільм за повістю; прем'єра 29 березня 2009 року

Похідні назви

Селище міського типу:

Села:

Селище:

Кораблі

Див. також

Примітки

  1. Тойнбі, Арнольд. Дослідження історії. Том 1./Пер. з англ. В. Шовкуна.— К.: Основи, 1995.— С. 124.
  2. Samuel J. Newland. Cossacks in the German army, 1941—1945. — London, England; Portland, Or.: F. Cass, 1991.
  3. Запорізькі козаки розірвали угоду про співпрацю з «Військом донським»
  4. Грушевський М. С. Нариси історії українського народу. — К.: Либідь, 1990. — 400 с.; Codex cumanicus. Magyar Tudományos Akadémia, Budapest, 1880. — P. 268 (P.118)
  5. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / ред. Л. К. Артемєва. — К.: Наукова думка, 1985. — Т.2. — 495 с.
  6. Україна — козацька держава/ ред. Недяк В. В.; Наукові ред. Щербак В. О., Федорук О. К. — К.: Емма, 2004. — 1216 с.
  7. Туранли, Фергад (2016). Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах. Київ: Видавничий дім "Києво-могилянська академія". с. 539–540. ISBN 978-966-518-693-9.
  8. Stryjkowski M. Kronika Polska Litewska, Zmudzka i Wszystkie Rusi. Georg. Osterberger, Królewiec. 1582.
  9. Kronika Pawla Piaseckiego, biskupa przemyslskiego. Krakow, 1870.- p. 46.
  10. Теорія: хазари-козари-козаки в українській історіографії XVII — початку XVIII ст. // І. В. Жиленко. Синопсис Київський. Лаврський альманах / Ред. рада: В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. — К. : ВІПОЛ, — Спецвип. 2 : Синопсис Київський / І. В. Жиленко. — 2002.
  11. Лътописное повъствованіе о Малой Россіи и ея народъ и козакахъ вообще… / собрано и составлено чрезъ труды инженеръ-генералъ-маіора и кавалера Александра Ригельмана 1785-86 года. — Москва: Московский университет, 1847.
  12. а б Бойко О. Д. Історія України. — С.126 — К., 2005
  13. а б Михайло Гаухман. Сеанси читання «Нової імперської історії Північної Євразії». Ч. 8: Початки козацтва // Україна Модерна. — 09.03.2018
  14. Лътописное повъствованіе о Малой Россіи и ея народъ и козакахъ вообще… / собрано и составлено чрезъ труды инженеръ-генералъ-маіора и кавалера Александра Ригельмана 1785-86 года. — Москва: Московский университет, 1847.
  15. О. М. Утевська Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми
  16. В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 39-47
  17. а б в Субтельний О. Козацька ера // Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1993.
  18. Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648—1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  19. Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658—1686) // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  20. а б Розділ V. Козацька ера. § 3. Мазепа і мазепинці // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  21. Розділ VI. Україна XVIII ст. між Річчю Посполитою і Російською імперією. § 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  22. Анатолій Слюсаренко та Микола Томенко, Історія української конституції, Київ, 1993, с. 27-28
  23. Ерохин Игорь Юрьевич. СОВРЕМЕННОЕ КАЗАЧЕСТВО И ВОПРОСЫ ГОСУДАРСТВЕННОСТИ
  24. Забайкальские казаки // Энциклопедия Забайкалья: Читинская область. — Чита. Наука, 2004. — С.371; Забайкальское казачье войско // Энциклопедия Забайкалья: Читинская область. — Чита. Наука, 2004. — С.382.
  25. Амурское казачье войско // Большая советская энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. 1969—1978.; Амурское Войсковое Казачье Общество Архівовано 17 червень 2008 у Wayback Machine.

Джерела та література

Кирилицею

Латинкою

Література

  • Гійом Левассер де Боплан.Description des contrées du Royaume de Pologne, contenues depuis les confins de la Moscowie, insques aux limites de la Transilvanie. (аудіокнига) (укр.)
  • Українське козацтво в інтерпретації польських істориків кінця XIX — першої третини XX століття / Оксана Руда. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2010. — 418 с.
  • (нім.) Die Geschichte der Kosaken: wilder Osten 1500—1700 / Klaus J. Gröper. Bertelsmann, 1976.
  • (нім.) Führer und Geführte bei den Zaporogser Kosaken: Struktur und Geschichte kosakischer Verbände im polnisch-litauischen Grenzland (1550—1648) / Carsten kumke. O. Harrassowitz, 1993.
  • (англ.) Cossack rebellions: social turmoil in the sixteenth-century Ukraine / Linda Gordon. State University of New York Press, 1983.
  • (англ.) The Cossacks of the Ukraine / New York: AMS Press, 1985.
  • (англ.) Cossacks in the German army, 1941—1945 / Samuel J. Newland. London, England; Portland, Or.: F. Cass, 1991.
  • (англ.) The Cossacks: an illustrated history / John Ure. Overlook, 2002
  • (англ.) The Cossacks / Shane O'Rourke. Manchester University Press, 2007.
  • (фр.) Les Cosaques de l'Ukraine: rôle historique, représentations littéraires et artistiques: actes du 5e colloque international franco-ukrainien / textes réunis et présentés par Michel Cadot et Émile Kruba. Presses de la Sorbonne nouvelle, 1995.
  • (рос.) Донские казаки в прошлом и настоящем / под общ. редакцией Ю. Г. Волкова. Изд-во Ростовского университета, 1998.
  • (рос.) История казачества Азиатской России : в 3 т. / В. В. Алексеев ; Н. А. Миненко. — Екатеринбург, 1995.
  • (рос.) Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — Москва: Молодая гвардия, 2007.
  • (укр.) Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.
  • (укр.) Здоров А. А. Чи були козаки хазарами? (Історія одного міфу) // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 9. — С. 78-82.
  • (укр.) Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4-10. — К., 1993—1999
  • (укр.) Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О.Щербака. — К.: Либідь, 1994.
  • (укр.) Хаджибей — Одеса та українське козацтво. — Одеса, 1999. 
  • (укр.) Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.— К., 2000.
  • (укр.) Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1.-3. – К., 1990-1993
  • (яп.) コサック / 阿部重雄著; 新装. 教育社, 1986.
  • (яп.) 『ポーランド・ウクライナ・バルト史 』/ 伊東孝之,井内敏夫,中井和夫. 山川出版社, 1998.12. (新版世界各国史 ; 20)

Посилання

Азовське козацьке військо

Азо́вське ві́йсько — військове формування, утворене російським урядом 1828 року з частини українських козаків Задунайської Січі, що вернулися з османських володінь за ініціативою та на чолі отамана Йосипа Гладкого, який очолював військо до 1853 року. Як іррегулярне козацьке формування Російської імперії, створено указом від 27 травня 1831 року.

Видача козаків у Лієнці

Ви́дача козакі́в у Ліє́нці — один з трагічних епізодів Другої світової війни, що трапився у місті Лієнц (нім. Lienz in Osttirol; не плутати з містом Лінц), Австрія у квітні 1945 р.

Згідно з домовленостями, що були досягнуті на Ялтинській конференції між Сталіним та Черчиллем, британське керівництво зобов'язалось після завершення війни передати СРСР усіх полонених та переміщених осіб, які були громадянами СРСР станом на 1939 рік. Багато з них свідомо боролися проти більшовиків, від яких зазнали нелюдської жорстокості, злочинів та матеріальних втрат за доби розкозачення та голодоморів 1920-30-х рр. у СРСР (див.Голодомори в Україні, Голодомор на Кубані). З колишніми громадянами СРСР, англійці також видали багатьох козацьких емігрантів 1920-х років, які ніколи не мали радянського громадянства.

До 1 червня 1945 р. понад 25 000 (за іншими даними 50 000 — 70 000) представників козачих військ, зокрема кубанських, донських, терських козаків та північнокавказців Козачого стану (козачі підрозділи у складі вермахту) та їх жінок і дітей було видано британськими військами СРСР. Серед виданих — козацькі борці з більшовиками часів Кубанської Народної Республіки та Республіки Війська Донського (1918–1920 рр.) та їх прибічники: Андрій Шкуро, донець Петро Краснов, північно-кавказець Султан-Ґерай Клич.

Багато людей покінчили життя самогубством за час чи після видачі, у залізничних вагонах дорогою до СРСР. Деякі були страчені органами НКВС на місці як вороги народу. Майже всі видані козаки та родини були відправлені до таборів, де значна їх частина загинула. Генерали Краснов, Шкуро, Султан-Ґерай Килич, які не мали радянського громадянства, і Доманов були страчені у Москві у 1947 р.. Останній був громадянином СРСР і з 1918 р. по 1941 рік проживав постійно в РРФСР, ба навіть, служив у 1918 в Червоній армії, і в 30-х був агентом НКВС.

На кладовищі у Лієнці та в братських могилах поховано близько 700 загиблих; ще близько 600 чоловік, які кинулися до річки й втопилися, поховані у різних місцях униз за течією. Щороку 1 червня на кладовищі проводиться панахида РПЦЗ.

З виданих англійцями СРСР колишніх білоемігрантів після сталінських таборів залишилися живими з десяток людей, яким потім Хрущов дозволив повернутися на Захід.

Офіційне ставлення сучасної російської влади до козаків, які боролися проти більшовиків у роки Другої світової війни, незмінно негативне.

На останньому переписі населення Росії, який проводився у 2002 р., у бланках було дозволено вказувати «козак» як субнаціональність для росіян та українців. Козацькі збройні формування виконують державні охоронні функції та підтримуються за бюджетні кошти. У Москві біля Храму Всіх Святих (м. Сокол) було встановлено пам'ятник козакам, виданим у Лієнці; там же щорічно відбувається поминання виданих козаків). З початком спілкування РПЦ і РПЦЗ тенденція вшанування пам'яті козацького антибільшовицького (у тому числі «білого») руху набирає сили.

Військо Запорозьке

Ві́йсько Запоро́зьке — назва козацьких військово-політичних утворень XVI—XVIII століття. В українській історієграфії під терміном Військо Запорозьке найчастіше мається на увазі одне з трьох значень: 1) військово-політична організація з центром у Запорозькій Січі; 2) державне утворення Гетьманщина, що виникло під час визвольної війни Богдана Хмельницького в середині XVII століття на території Середнього Подніпров'я, Полісся, Брацлавщини і Запорожжя; 3) назва реєстрового війська в Речі Посполитій та Гетьманщині.

У часи Гетьманщини двома основними групами Війська Запорозького були Військо Запорозьке Городове та Військо Запорозьке Низове.

Військо Запорозьке Низове

Ві́йсько Запоро́зьке Низове́ — нереєстрове козацтво Запорожжя другої половини XVI — кінця XVIII століття з дислокацією за порогами Дніпра. Очолював військо кошовий отаман, за осередок слугувала Запорозька Січ.

У наслідку розходження політики керівництва Гетьманщини та кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII ст. (у період Руїни), єдність Війська Запорозького як військово-політичного організму було порушено.

Запорозькі козаки війська називалися низовими або січовіми козаками, та не входили до офіційного компуту Реєстрового Війська Запорозького.

Донські козаки

Донські́ козаки (донці́; однина: чол. доне́ць, жін. дончи́ця; рос. донцы, донские казаки) або росі́йські козаки — російська козацька спільнота, що сформувалася на території сучасної Росії, на річці Дон у XV-XVII ст. Вважається, що донські козаки самоідентифіковували себе як окрему східнослов'янську народність, і прибічниками саме цієї теорії є більшість російських істориків-дослідників. Українські ж історики заперечують, що російські козаки (донські, кубанські тощо) є «окремим етносом».

На початку 19 сторіччя, військові донського козацтва розміщувалися на окремій автономній території Російської імперії, що називалася Область Війська Донського й займала малі частини сучасних Луганської і Донецької областей України та основні частини Ростовської, Волгоградської, Воронезької областей і республіки Калмикія в Російській Федерації. Історична назва пов'язана з річкою Дон (сточище Азовського моря). Столиця Війська Донського з 1571 по 1610 рік розташувалася на острові поблизу станиці Раздорської, з 1610 по 1637 — у Монастирському містечку (за 6 км від станиці Старочеркаської вниз за течією Дону), в час Азовського сидіння з 1637 по 1642 — в Азові, з 1644 по 1806 — у Черкаську (нині станиця Старочеркаська), тут збирали військовий круг, приймали царських послів і царську платню. З 1806 року столицею Донського козацтва є місто Новочеркаськ.

Задунайська Січ

Задуна́йська Січ, Дунавецька Січ — військово-державна організація колишніх запорозьких козаків, яка виникла після зруйнування імператорськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім османська адміністрація переселила їх на правий берег.

Запорозька Січ

Запоро́зька Сі́ч або Запорі́зька Сі́ч — укріплений осередок нереєстрового Війська Запорозького Низового другої половини XVI — кінця XVIII століття, що був розташований за порогами Дніпра. Збереглися відомості про сім Запорозьких Січей, що наслідували одна одну.

У сучасності термін Запорозька Січ також іноді вживається для позначення усієї території та устрою Війська Запорозького.

Запорозькі козаки

Запорозькі козаки — частина українських козаків; спочатку, дніпровські козаки, які створили в XV—XVI ст. (можливо й раніше) цілий ряд стихійних військових організацій і укріплених поселень за дніпровими порогами, поза зоною адміністративної юрисдикції яких би то не було держав, які об'єдналися згодом у централізовану військову організацію Військо Запорозьке, названі за найменуванням району свого проживання і розташування головного військового укріплення (і штаб-квартири), іменованого «січ».

Згодом, після повстання Богдана Хмельницького 1648 року і переходу під контроль Війська Запорозького територій Речі Посполитої, що розташовувалися на землях сучасної Північної та Центральної України (див. Гетьманщина), і утворення на цих територіях декількох військових полків — військово-адміністративних областей, запорозькими стали іменувати себе всі козаки, що проживали на території Гетьманщини (офіційно іменується «Військо Запорозьке», попри заперечення того власне запорожцями котрі вважали «гетьманців» за козаків городових.

Козаки (Золочівський район)

Ко́заки — село в Україні, в Золочівському районі Львівської області. Населення — 101 особа. Орган місцевого самоврядування — Струтинська сільська рада.

Козачий націоналізм

Козачий націоналізм (Вільно-козачий рух) — суспільно-політичний рух, який добивається визнання донських, кубанських, астраханських, теркських козаків єдиною політичною нацією і створення держави козаків — Козакії.

Кубанське козацьке військо

Кубанське козацьке військо — частина козацтва на службі Російської імперії. Населяла території сучасного Краснодарського краю, західної частини Ставропольського краю, а також Республік Адигея і Карачаєво-Черкесія. Центр — місто Катеринодар — сучасний Краснодар. Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козацького війська і частини Кавказького лінійного козацького війська, за правління російського імператора Олександра ІІ.

Військо управлялося наказними отаманами, що призначалися імператором. Кубанська область була розділена на 7 відділів, на чолі яких стояли отамани, що призначаються наказним отаманом. На чолі станиць і хуторів стояли виборні отамани, що затверджувалися отаманами відділів.

Реєстрове козацтво

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу владою Речі Посполитої і записана в окремий список — реєстр, з цього й назва — реєстрові козаки.

Станиця

Станиця — 1) У 18 — 20 ст. (до 1920) адміністративно-територіальна одиниця на території козацького війська в Російській імперії: Кубанського, Донського, Терського тощо. Станиця об'єднувала кілька козацьких поселень — селищ і хуторів. Все козацьке населення станиці, за винятком осіб, що не належали до козацького стану (іногородні), становило станичну громадськість, органом влади якої був станичний сход з домовласників-козаків, що на ньому обиралося станичне управління (станичний отаман, його помічники і скарбник) та станичний суд. Сход розподіляв козацькі землі і повинності, завідував громадськими магазинами, школами тощо; станичний суд розглядав дрібні кримінальні і цивільні справи. По всіх поселеннях, які мали не менше 60 дворів, діяли хутірське управління і хутірський отаман. Іногородні, що жили на території станиці, вносили за своє дворове місце і за право користування ріллею плату за кожний сажень (також за право користування пасовищами, лісами тощо).

2) В СРСР— сільський населений пункт на території колишніх козацьких областей; органом влади в станиці була станична Рада депутатів трудящих.

3) У сучасній Росії станиці відносяться до типу сільських населених пунктів і переважають в основному у південних районах Ростовської області, Краснодарському і Ставропольському краях, а також у більшості республік Північного Кавказу.

Тінь Сонця

«Тінь Сонця» — український фолк-метал-гурт із Києва, створений 1999 року. Учасник українських фестивалів, таких як «Захід-фест», «Файне Місто», «Respublica», «Бандерштат», «Woodstock Ukraine», «Трипільське Коло» тощо.

Своєрідною візиткою карткою гурту є пісня «Козаки» (в народі «Їхали козаки»), під яку виходив на ринг боксер Олександр Усик; вона ж була обрана музичною візитівкою Національної збірної України з футболу на Євро-2016.

Укранімафільм

Українська кіностудія анімаційних фільмів (також Кіностудія «Укранімафільм») — державна українська анімаційна кіностудія, що існувала в Києві в 1990-2019 роках. Заснована в 1990 році шляхом виокремлення зі складу державної Київської студії науково-популярних фільмів, ліквідована в 2019 році шляхом приєднання до Довженко-Центру.

Українське козацтво

Українські козаки — козацькі підрозділи, які початково було зорганізовано з метою оборони південно-руських земель, що увійшли до складу Князівства Литовського, від степових орд що було спричинене тотальним наступом Східного Світу, і Великого Степу, в рамках християнсько-мусульманського цивілізаційного протистояння, на територію сучасної України. Згодом брали активну участь у війнах з Московським царством на боці Речі Посполитої, а від XVII ст., у рамках Визвольної війни, і супроти останньої. Надалі, через суперечки з внутрішньо та зовнішньо політичного курсу, під час періоду що отримав назву «Руїна», воювали, у тому числі супроти один одного, переважно у союзі з різними сусідніми імперіями{{sfn|Смолій|Горобець|Степанков|Чухліб|2016|с=167}, до складу яких зрештою були інкорпоровані.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90х років XV ст., йшлося про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Етнічно складалися переважно зі слов'ян. Попри наявність, на ранніх стадіях розвитку, певної частки представників кавказьких груп, яких використовували задля ліпшого проникнення вглиб степу, надалі їх частка була незначна.

Враховуючи вплив людей самоназви "козак" на формування сучасного українського народу з впевненістю можемо розглядати поняття українець і козак як синоніми (так само як розглядають в аналогічних випадках кубанець, донець, сибіряк тощо), говорити про український козацький народ, чи про козаків-українців тощо, маючи на увазі не лише нащадків представників козацького сословія Російської імперії чи Речі Посполитої, але власне всіх людей, які відчувають свій зв'язок зі спільнотою християн Подніпров'я, яка массово покозачилась (самоназвалась козаками) в часи Хмельниччини і у яких потім цю зароблену кров'ю і потом самоназву несправедливо спробували відібрати сильні світу цього.

Чорноморське козацьке військо

Чорномо́рське коза́цьке ві́йсько — козацьке військове формування в Російській імперії 18—19 століть. Створене у 1787 з частини Запорозьких козаків, яка не втекла за Дунай. У 1792 військо переселили на Кубань. У 1860 перейменоване в Кубанське козацьке військо (після приєднання до нього частини кавказьких лінійних козаків).

Чорні запорожці

«Чорні запорожці» або «чорношличники»; повна назва — кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом 1-й полк Чорних запорожців) — військове формування кавалерії армії Української Народної Республіки, що існувало в 1918—1920 роках.

Шведські козаки

Шведські козаки (швед. svenska kosacker, Zelowskosacker, Zelows kosackkår) — корпус легкої кавалерії в шведській армії, що був створений під час російсько-шведської війни 1788—1790 років.

Козацькі війська
Козаки в Росії
Групи
козаків
Історія
Державні
утворення
Культура

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.