Книга Ісуса Навина

Книга Ісуса Навина (івр. ספר יהושע‎, Сефе́р Йешу́а) — одна з книг Старого Заповіту, традиційно розташована одразу після П'ятикнижжя і є деякі автори, які схильні вважати її частиною Тори т. зв. «Шестикнижжям». Книга Ісуса Навина описує завоювання Ханаану племенами Ізраїлю та їх розселення після смерті Мойсея до часу смерті Ісуса Навина. Названа за іменем Ісуса Навина, сина Нуна, з племені Єфрема[1].

Dore joshua sun
Єгошуа просить Бога зупинити сонце. Гравюра Гюстава Доре

Теологічна точка зору

Характер книги Ісуса Навина дуже подібний до книги Повторення Закону її називають Деутрономічною (лат. Deutronom — «Повторення Закону») книгою. Виявляється, що обіцянки дані в П'ятикнижжі, зокрема у Повторенні закону, а саме про Обіцяну землю, збуваються у книзі Ісуса — сина Навина. Також паралельним є характер закону, тобто, виконання якого приносить благословення, а невиконання смерть (події з Аханом з юдиного коліна). Події описані в книзі зображенні саме з цим змістом.

Звісно книга Ісуса Навина була написана одразу після виходу з Єгипту, і це видно в її формі, а також у тім, що події в ній описуються з точки зору очевидця, і є згадки про те, що ще живі деякі люди згадані у книзі на час її написання, як от єрихонська блудниця Рахав.

Авторство та дата написання

Joshua's Tomb at Kifl Hares
Гробниця Єгошуа

Авторство книги Ісуса Навина є дуже дискусійним, традиційно згідно з талмудом євреї вважають її автором Ісуса Навина, а те, де йдеться про його смерть, дописав священик Елеазар.

Деякі християнські автори вважають, що книга Ісуса Навина була написана пізнішим автором ніж згадані події. Це й праця Теодорета, «In Josue Quæst» — вважає, що автором є пізніша особа, яка мала доступ до документів часів Ісуса Навина, а також у синопсисі «Synopsis Sacræ Scripturæ» (xxviii., col. 309), написана св. Афанасієм, який стверджував, що назва книги співзвучна не з автором, а з її головним героєм. Альфонс Тостат ("Opera, " Cologne, 1613; «In Josue I. Quæst.» xiii.), відкидає авторство Ісуса Навина, а стверджує, що книгу написав цар Соломон, базуючись на слові προΦητεῖαι — проповідник, а в свою чергу Мес (Maes) у праці "Josue Imperatoris Historia, " Antwerp, 1574, приписує авторство Ездрі. Аргументами які використовують ці автори є те, що про Ісуса Навина писали, як про третю особу і те, що в книзі описана смерть Ісуса Навина. Цієї точки зору притримується Католицька та частина протестантських церков.

Єврейські автори в свою чергу стверджують, що автором книги Єгошуї є сам Єгошуа. L. Wogue у своїй праці ("Histoire de la Bible, " Paris, 1881) тримається традиційної точки зору, також датування 14-15 ст. до Р. Х. Також був відкинутий аргумент авторства книги царем Соломоном, пояснюючи слово προΦητεῖαι — проповідник, не як Еклезіаст, а як «книга» (Israel Lévi, "L'Ecclésiastique, " Paris, 1898), що підтримує традиційну точку зору. Також вони використовували аргумент того, що багато речень у книзі описані з точки зору очевидця, і звичайно автентичність тобто описів назв древніх міст.

Дискусійним є й питання датування, дехто, як вже згадувалося вважає час написання пізнішим за 14 — 15 ст. до Р. Х. (традиційної дати написання книги). Археологічним аргументом є згадка імені Ісуса Навина на дощечках Амарни, що в були написані в цей час з Палестини до фараона Єгипту Ехнатона ((1364—1347 до н. е. або 1351—1334 до н. е.) — десятий фараон XVIII династії), в них ідеться про поразку царя Пепли від євреїв, хоч і ця дата є 14 ст. до н. е., а не 15 1446 р. до н. е., як стверджують єврейські автори та талмуд, все таки це не часи Соломона та Ездри.

Отже, приблизний час, як біблійний, написання книги є 14-15 ст. до н. е.. Розбіжності котрі виникають, є в межах 1 ст., і є нормальними, так як Біблія не дає чітких дат і можливо, що деякі підрахунки можливо є помилковим. Ця різниця не спростовує правильність Біблії, а показує наше незнання та прогалини в історичній науці.

Композиція

Поділ біблійних текстів на розділи вірші було зроблене значно пізніше ніж написанні книги. Отже, книга Ісуса Навина поділена на 24 розділи і умовно на три основні частини:

  1. Події після смерті Мойсея та завоювання Ханаану з 1 по 12 розділи.
    • Єгошуа стає новим вождем Ізраїля (1:1-18)
    • Найбільші бойові дії та захоплення земель (2:1-11:15)
    • Підсумок завоювання (11:16-23)
    • Перелік переможених місцевих царів (12:1-24)
    • Поділ країни з 13 по 21 розділи
    • Початок поділу землі (13:1-7)
    • Поділ на сході р. Йордану (13:8-33).
    • Поділ на заході р. Йордану (14:21-19:51).
    • Міста сховища (20:1-9)
    • Міста для левітів (21:1-42)
    • Вірність Божих обітниць у поділі землі (21:43-45)
    • Передсмертне послання Єгошуї з 22 по 24 розділи
    • Повернення додому на східні землі 2 племен та ½ племені Манасії (22:1-34)
    • Прощання Ісуса (23:1-16)
    • Поновлення завіту у Сихемі (24:1-8)
    • Похорони трьох великих у Обіцяному Краю (24:29-33)

Літературна характеристика

Книга Ісуса Навина є достовірною та її історичну цінність та правдивість визнає більшість істориків. Жанр книги — історична розповідь, де є: описи міст, географії, топографії, політичних реалії та кордонів держав за часу написання книги. Також, дані межі розподілу земель між колінами Ізраїля після завоювання та, частково, політичний устрій до і після завоювання Обіцяної землі. Основна ідея — показати вірність Бога своїм обіцянкам та покарання за гріх. Також, міститься заклик до єдності єврейського народу та вірності його Богу їх батьків. Є розповіді про надзвичайні події та чудеса, які християнами сприймаються, а деким відкидаються.

Текст і канонічність

Канонічність книги Ісуса Навина не викликала жодних сумнівів в жоден період історії. Навіть, факт, що її вважали частиною т. зв. «Шестикнижжя», свідчить про те, що книга, як літературно, так і історично та теологічно зв'язана з П'ятикнижжям і його продовження та реалізацією на практиці з усіма плюсами та мінусами людського буття. В єврейському Танасі належить до групи «колишніх пророків» — Nebi'im Rishonim — Невім Рішонім, в християнському Старому Завіті її відносять до історичних.

Текст є автентичним та архаїчним з точки зору єврейської мови, дуже подібний до П'ятикнижжя, але не однаковим з ним. Звичайно текст ніяк не може мати постекзильний характер єврейської мови. Також правдивість тексту засвідчує опис Єрихону та те, що м. Сидон вважається головним містом Фінікії, а не м. Тир, який стає ним потім, якщо б книгу писали пізніше то ї столицю Тир би був головним містом.

Теологічна цінність

Теологічна цінність у книзі Ісуса Навина доволі велика, для євреїв книга є пророчою, для християн повчальною, тож які основні думки книги з точки зору християнсько-євангельського аспекту: 1. Бог виконує свої обіцянки. Бог обіцяв Аврааму, що дасть йому землю в уділ, цю обіцянку Він повторив його нащадкам від Ісака, Якова та до Мойсея. Бог залишився вірним своїй обіцянці. 2. Завіт Спасіння. Першим пунктом завіту Бога з патріархами Ізраїля була Ханаанська земля — це була початкова стадія, а наступним мало стати, і відбулося спасіння всього людства через обраний народ. 3. Досягнення покою. Ще однією думкою є те, що після поневірянь в пустелі євреї нарешті досягли спокою в Обіцяній землі. 4. Бог милостивий до людей та поважає їх дії. Історія з Гаваоном, якому Ізраїль дав обіцянку миру без того, щоб запитати Бога, але Бог прийняв їхнє слово і захищав Гаваона. 5. Бог нещадний до гріха. Бог не терпів гріх хананеїв, а також не стерпів гріх Ахана, який не послухався Бога. 6. Бог є Богом всього. Не раз акцентується на тім, що Бог не божок народу, якогось племені, а є Богом всього Всесвіту, який його створив. 7. Богу підвладне все. Все від стін міст та людських доль, і до природних стихій (річки Йордан, Сонця та каміння, що з неба падало).

Особливі труднощі

Найбільшою трудністю в книзі Ісуса Навина є суміщення люблячого Бога християн з безкомпромісним та навіть жорстоким Богом Ісуса Навина. Бог вимагає знищення всього живого від чоловіка і жінки й до дитини. Ліберальні теологи бачать в цих подіях несумісність Бога любові з його етикою та мораллю, а жорстокі сцени дописані після вавилонського полону для утвердження у новій старій землі. Консервативні теологи бачать тут проблему часу, тобто в 15 — 14 столітті до н. е., жорстокість та кровожерність, і війна були органічною частиною життя, а таке поводження з хананеями було правильним, так як вони впали у великий гріх та розпусту. Хананеї приносили своїм богам цілоспалення від козлів до немовлят. Християни бачать у цьому розкриття Судного дня і розплату за гріхи, де Бог буде безкомпромісним.

Трактування книги

Книга називається так по імені ватажка ізраїльтян під час завоювання Ханаану. Його єврейське ім'я — Ехошуа, син Нуна. У Септуагінті (древній переклад єврейської Біблії грецькою мовою) це ім'я передано як Ісус, син Наве. У церковнослов'янською і синодальному перекладах, які наслідують грецьку Біблію, воно відображене як Ісус, син Навинів (тобто «Ісус, син Нави» — та ж сама словотвірна модель, що «Фомин син» або «Лукин брат»). Загальноприйнята назва шостої книги Старого Завіту в українській мові — Книга Ісуса Навина.

  • Перша частина книги (глави 1 — 12) — це розповідь про завоювання Палестини, під час якого Господь чудесним чином допомагає ізраїльтянам. "Господь віддав ізраїльтянам всю цю країну — як Він і обіцяв їх праотців … все збулося! " (Нав. 21:43-45). Ізраїльтяни, зі свого боку, виконують усі приписи Господа (Нав. 11:12,14-15). Лише гріх Ахана ставить під загрозу союз Господа з Ізраїлем — ізраїльтяни потрапляють в біду. Але порушника покарано, і Господь знову на боці Ізраїлю (Нав. 7). Ісус Навин постає як ідеальний вождь Ізраїлю і — що спеціально підкреслено — як гідний наступник Мойсея (1:5; 3:7; 4:14). У критичну хвилину Ісус заступається перед Богом за ізраїльський народ (7:6-9), як це робив Мойсей (Втор. 9:25-29). Найважливіші події Виходу (зустріч Мойсея з Богом, перше святкування Пасхи, перехід через Очеретяне море) відображено, як у дзеркалі, у книзі Ісуса Навина: перехід через Йордан (глави 3 — 4), перше святкування Пасхи в Обіцяному Краї (5: 10-12), зустріч Ісуса з вождем воїнства Господнього (5:13-15). Перемозі Мойсея над єгиптянами відповідає перемога Ісуса над жителями Ханаану. Близькість книг Вихід і Ісуса Навина видно навіть у деталях. Жест, яким Ісус простягає свій меч у бік ворожого міста (8:18), нагадує жест, яким Мойсей простягає свій посох, закликаючи на Єгипет божу кару (Вих. 10:13). Один і той же образ — «стіна води» (євр. нед; дуже рідкісне слово) вжито у Вих. 15:8 і Нав. 3:13-16. Як і в Вих. 4:25, в Нав. 5:2-3 обрізання проводять кам'яними (крем'яними) ножами. Нарешті, як в Вих. 12:23 кров на одвірках захищає дім від смерті, так і в Нав. 2:18-21 червоний шнурок у вікні у Рахав рятує її рід від знищення.
  • Далі (глави 13 — 21) йде розповідь про розподіл завойованих земель між ізраїльськими племенами. У розумінні авторів книги Ісуса Навина кордону Ізраїлю в цілому, так само як і межі окремих племен, встановив сам Бог, і тому володіння кожного з племен описано з усією можливою старанністю. Перед нами, по суті, докладний опис географії древньої Палестини. Цей опис явно не однорідний. «Наділам» племені Юди приділено шістдесят три вірші: опис меж наділу і докладний список селищ Юди, розділених по округах (гл. 15). Племені Веніаміна приділено вісімнадцять віршів: опис меж наділу і докладний список селищ (18:11-28). Решті племенам дістається всього по кілька віршів. Очевидно, для автора цих текстів землі Юди й Веніямина, які відповідають території Юдейського царства й Юдеї післяполонного часу, представляли більший інтерес (або просто були краще йому знайомі), ніж решта Палестини. У Нав. 11:13; 15:63; 16:10; 17:11-12 ми зустрічаємо зауваження про те, що рядом найважливіших міст древньої Палестини ізраїльтяни так і не опанували. Проте ці розрізнені зауваження не впливають на загальну картину повного тріумфу ізраїльтян над жителями Ханаану.
  • Останні глави книги (22 — 24) — прощальні промови Ісуса Навина. У них повторюються основні положення Второзаконня — прощальної промови Мойсея.

Біблійне оповідання і сучасна археологія

З початку археологічних досліджень у Палестині вчені прагнули відшукати сліди єврейського завоювання Ханаану, яке описано в книзі Ісуса Навина. Справді, розкопки підтвердили, що близько XIII ст. до н. е.. (час, до якого прийнято відносити завоювання Ханаану ізраїльтянами) більшість міст стародавньої Палестини було зруйновано і спалено. Але в міру того як вдосконалювалися методи датування археологічних знахідок, ставало очевидним, що ці руйнування були не одночасні. Скажімо, загибель ханаанського міста Лахіш (найбільше з розкопаних міст тієї епохи на території Юдеї) відноситься до середини XII ст. до н. е., а спалення Хацору (головне місто Ханаану в середині II тис. до н. е.) — до XIII ст. до н. е. Можливо, що якісь з цих руйнувань пов'язані не з появою в Палестині древніх ізраїльтян, а з походами єгипетських фараонів до Азії або ж з навалою «народів моря». Поява в XIII—XII ст. до н. е. нових поселенців в горах Юдеї та Самарії — на території майбутніх Ізраїлю та Юдеї — постає перед сучасними археологами не як миттєве завоювання, а як складний і тривалий процес, в який були залучені представники різних матеріальних культур. Особливу проблему представляє хронологія Єрихону і Аю. Британський археолог Дж. Гарстанг, який розкопав Єрихон в 1930-х роках, виявив фундаменти потужних укріплень, які він ототожнив зі стінами, згаданими у книзі Ісуса Навина. Однак подальші дослідження показали, що зміцнення Єрихону слід датувати більш раннім часом, а до XIII—XII ст. до н. е. вони вже кілька століть лежали в руїнах. Так само йде справа і з Аєм: розквіт цього міста припадає на III тис. до н. е., а в II тис. до н. е. він був у запустінні. Деякі історики, спантеличені результатами археологічного дослідження Палестини, ставлять їх під сумнів (наприклад, припускають, що стародавні Єрихон і Ай знаходилися в якихось інших місцях, а не там, де зараз ведуться розкопки). Інші виходять з того, що не можна підходити до біблійних оповідок як до історичного документа: для авторів «девтерономічної історії» важливий був насамперед урок, який вони хотіли донести до свого читача. Щоб зробити цей урок більш наочним, вони могли перенести в минуле свій ідеал єдиного і благочестивого Ізраїлю, а поява єврейського народу в Палестині представити як швидке завоювання. Розповідь про це завоювання увібрала в себе традиції з різних епох.

Датування за сонячними затемненнями

Згідно з розрахунками вчених Кембріджського університету (Велика Британія), описана у десятому розділі Книги Ісуса Навина розповідається про боротьбу євреїв з п'ятьма царями Ханаану — сталася 30 жовтня 1207 року до Р. Х. Вона відповідає затемненню Сонця,[2]

Примітки

  1. 1 Хр. 7:27. Архів оригіналу за 5 березень 2016. Процитовано 15 грудень 2015.
  2. Ученые назвали точную дату, когда библейский Иисус Навин остановил солнце

Джерела

Ісус Навин

Ісу́с (івр. הוֹשֻׁעַ‎‎, Yĕhôshúʿa; арам. ישוע‎‎‎, Yeshua; грец. Ἰησοῦς, лат. Iosue), або Ісу́с Нави́н — ватажок (шофет) ізраїльських племен в часи завоювання ними Ханаану (1550—1200 рр. до н.д.). Наступник Мойсея. Народився у Єгипті, до виходу з нього євреїв. Син Нуна (Навина) з племені Єфрема. Відомості про нього повністю ґрунтуються на Біблії. Центральний персонаж Книги Ісуса Навина. Згідно з Книгами Виходу, Чисел та Ісуса Навина був помічником Мойсея, одним із 12 єврейських розвідників, які досліджували Ханаан. Після смерті Мойсея очолив ізраїльські племена, керував ними під час завоювання Ханаану. У чудесний спосіб перейшов Йордан, здобув міста Єрихон, Ай та інші. Помер у віці 110 років в Ханаані. Первісно носив ім'я — Гошеа (הוֹשֵׁעַ), яке Мойсей змінив на Єгошуа (Ісус). У Книзі Неємії називаний скороченим іменем Єшуа. Вшановується у юдаїзмі, християнстві та ісламі. У середньовічний Європі вважався одним із дев'яти достойників, взірцем лицарства. Національний герой Ізраїлю. Християнський старозаповітний святий. День вшанування в католицьких та православних церквах — 1 вересня; у вірменській церкві — 26 липня.

Ахан

Ахан — (той, який створює труднощі), син Кармія з коліна Юди, який заховав військову здобич після перемоги Ізраїлю над Єрихоном, порушивши при цьому наказ Ісуса Навина та Божу заповідь .

Зайордання

Зайордання — історичний регіон Близького сходу між Йорданською западиною на заході і Сирійською пустелею на сході. На півночі межує з підніжжям гори Хермон, на півдні з Акабською затокою. Ширина від 110 до 30 кілометрів, довжина понад 400 кілометрів, площа близько 28 тисяч квадратних кілометрів. Зараз Зайордання належить кільком країнам — Сирії (Башан) близько 10 тисяч квадратних кілометрів, Йорданії — 17 тисяч квадратних кілометрів, складаючи власне оброблювану та заселену частину країни, 1,2 тисячі кілометрів (Голанські висоти) контролює Ізраїль.

Книга Вихід

Кни́га Ви́хід (від дав.-гр. Ἔξοδος та лат. Exodus; івр. שמות‎, Шмот — імена) — друга частина П'ятикнижжя Мойсея. Книга описує період часу від початку поневолення євреїв у Єгипті фараоном до першого місяця другого року по виходу їх з Єгипту (Вих. 40:17), усього близько 210 років.

Книга Рут

Кни́га Рут, Кни́га Ру́ти, іноді Книга Руф, Книга Руфі (івр. מגילת רות‎) — книга Старого Заповіту Біблії і писань Танаха.

Книга пророка Авакума

Кни́га проро́ка Аваку́ма — книга, що входить до книг малих пророків Старого завіту та до Танаху. Написана пророком Авакумом.

Книги Біблії

Книги Біблії: - канонічні книги Старого та Нового Заповіту.

Невіїм

Невіїм (дав-євр. נביאים — пророки) — друга частина книг Старого Заповіту Біблії.

Рахав

Рахав — мешканка Єрихона, блудниця, яка згідно з Книгою Ісуса Навина, заховала в своєму будинку двох розвідників з війська Ісуса Навина і за те, при взятті міста була разом з усіма родичами помилувана. Рахав причислена у посланні апостола Павла до Євреїв (Євр. 11:31) до свідків віри.

Розп'яття на хресті

Розп'яття — вид смертної кари, що був розповсюджений в Римській імперії.

Засудженому на смерть прибивали цвяхами руки і ноги до кінців хреста чи фіксували кінцівки за допомогою мотузок. Цвяхи при цьому вбивали не в долоні, а в зап'ястя, оскільки вбиті в долоні цвяхи не утримали б тіло на хресті,— під вагою засудженого цвяхи прорізали б тканини кінцівок і засуджений впав би з хреста.

Хрест використовувався дерев'яний, як правило, Т-подібний, існували й інші його форми:

Crux Simplex — простий вертикальний стовп.

Crux Commissa — хрест у формі «Т».

Crux Immissa — два перехрещених перпендикулярно бруси.

Crux Decussata — хрест в формі «X».При конструкції хреста з двох елементів, кожен мав свою латинську назву. Перший елемент — стаціонарна, вертикально вкопана стійка, називалась staticulum. Другий — patibulum, являв собою знімну горизонтальну балку, яку й несли на собі засуджені до страти (crux деколи називали не тільки зібрану з двох елементів конструкцію, але й окремо patibulum). Іноді в центрі хреста прикріплювався невеликий виступ, на який розп'ятий міг спертися. Потім хрест закріплювали вертикально на загальний огляд. Часто самому розп'яттю передувала ганебна процесія, в ході якої засуджений повинен був нести свій хрест або патібулум,— дерев'яний брус вагою до 30-50 кг.

По прибутті на місце із засудженого знімали одяг, клали його на землю і цвяхами, широко розтягнувши руки, прибивали їх до кінців перекладини, яку потім за допомогою шнурків, підтягували на вершину заздалегідь вкопаного в землю стовба (або розпинали на хресті, який потім піднімали вертикально).

Основною причиною смерті при розп'ятті є асфіксія, викликана набряком легенів і стомленням міжреберних м'язів, що беруть участь в процесі дихання та м'язів черевного преса. Основною опорою тіла в цій позі є руки, і при диханні м'язи черевного преса і міжреберні м'язи повинні були піднімати вагу всього тіла, що призводило до їх швидкого стомлення. Також здавлювання грудної клітини напруженими м'язами плечового поясу і грудей викликало застій рідини в легенях та набряк легенів. Додатковими причинами смерті служили зневоднення і втрата крові.

Можливість опори на прикріплений до хреста виступ дещо полегшувало дихання, але в цілому лише затягувало процес смерті. Для прискорення страти засудженим перебивали дубиною гомілки, що позбавляло їх додаткової опори.

Розіп'ятий гинув довго та болісно, іноді, і протягом 5-6 днів.

Страта ця була відома в Вавилоні, Греції, Палестині, Карфагені, але особливого поширення отримала в Стародавньому Римі, де стала основним видом болісної страти. Так стратили особливо небезпечних злочинців (бунтівників, зрадників, вбивць тощо). У Стародавньому Римі у разі вбивства господаря будинку всі раби, які проживали в будинку незалежно від статі і віку підлягали розп'яттю. Існує також згадування (Біблія, книга Ісуса Навина 8, 29 і 10; 26) про те, що розп'яття також застосовувалося в Палестині по відношенню до полонених царів. Розп'яті були й учасники повстання Спартака.

Згідно з християнським віровченням — Ісус Христос був розп'ятий за нас,— це зробило хрест символом християнської релігії. Страту через розп'яття пройшли і ряд християнських святих (апостоли Андрій та Петро, мученик Клеонік Амасійський).

Розп'яття як вид страти досі існує в законодавстві Судану. Але перед самим розп'яттям виконується попереднє повішення засудженого, тобто розпинають вже мертве тіло.

Самаритяни

Самаритяни, самаряни (івр. שומרונים‎ — «Шомрон», כותים — «кутім» (тобто переселенці з месопотамського міста Кута) — нечисленна етно-релігійна група, представники якої компактно проживають у кварталі Неві-Пінхас ізраїльського міста Холон (передмістя Тель-Авіва) а також у селі Кир'ят-Луза (Неві-Кедем) біля гори Гарізім, неподалік від міста Наблус на Західному березі річки Йордан. Мови: іврит (самарянська писемність на основі староєврейського алфавіту, близького до фінікійського), самаряни Наблуса володіють також арабською. Релігія — своєрідна версія Юдаїзму з часів перед пророками. Священні книги — Тора і Книга Ісуса Навина (у версіях які відрізняються від канонічних варіантів — особливо Книга Ісуса Навина). Чисельність — близько 700 осіб.

Самсон

Самсо́н (івр. שִׁמְשׁוֹן‎ «сонячний»; похований в м. Цора або Зугар, Сура) — останній та найвідоміший з суддів (шофетів) давнього Ізраїлю. Згадується у Старому Заповіті Біблії (Книга Суддів, 13 — 14).

Сим

Си́м, також у письмових джерелах зустрічається варіант Сім, Сем — найстарший син Ноя. Від Сима походять близькосхідні (семітські) народи: євреї, араби та інші. Його братами були Хам та Яфет. Від синів Ноя за Таблицею народів походять всі народи після потопу.

Сихем

32°12′ пн. ш. 35°18′ сх. д.Сихем (івр. שכם‎ — Шехем дослівно означає плече, спина, в Євангелії — Сіхар) — руїни стародавнього міста Ізраїльського царства в Самарії, в центральній частині сучасного Ізраїлю, на окупованих Ізраїлем землях Палестини, під адміністрацією Палестинської автономії. Руїни Сихема знаходяться в безпосередньому сусідстві з арабським містом Наблус (на відстані 2 км на схід від Наблусу), в районі арабського поселення Салім.

Місце стародавнього Сихема, відоме сьогодні як Телл Балата (Пагорб Балата) розташоване на схід від Наблусу поруч з традиційним місцем Гробниці Йосипа (чит.: Книга Ісуса Навина 24:32) та поблизу Колодязя Якова, при якому Ісус Христос говорив зі самарянкою, просячи води з цього колодязя та говорячи їй про живу воду (благодать).

Старий Заповіт

Стари́й Завіт — одна з двох частин Біблії, в його основі лежить «Танах» та поділяється на книги Закону (Тора), Пророків (Невіім) та Писання (Кетувім), що в свою чергу поділяються на історичні, поетичні та повчальні твори.

Хам

Хам (івр. חָם‎, грец. Χαμ, Cham, араб. حام‎, xam, «гарячий») — молодший син Ноя.

Від Хама пішли чорношкірі народи Африки, Австралії, Азії та Америки

Проклятий своїм батьком Ноєм. Згідно з прокляттям, Ной віддав Хамового сина Ханаана в рабство Симу і Яфету.

Сини Хама: Куш (Ефіопія), Міцраїм (Єгипет), Фут, Ханаан (палестинці і ліванці). (Буття 10:6)

У XVII столітті з'явилася гіпотеза, що зводять походження негрів до Хаму, що було виправданням расизму і звернення негрів в рабство.

Четверта книга Макавеїв

Четверта книга Макавеїв (грец. ΜΑΚΚΑΒΑΙΩΝ Δ ) — текст, що відносяться до апокрифів Старого Заповіту. У деяких православних церквах визнається як додаток до Біблії. У західних церквах — відсутній. Традиція з часів Євсевія Кесарійського приписує авторство Четвертої книга Макавеїв Йосипу Флавію. Дослідники також приписують авторство книги юдейській діаспорі сирійської Антіохії кінця першого століття нашої ери

.

Явін

Явін — ім'я двох ханаанських царів з Хацора.

Явін, цар Хацора — утворив союз із іншими царями Ханаану і виступив проти Ісуса Навина.

Явін, цар Хацора епохи Суддів поки не був розгромлений Бараком. Явін, цар Хацора двадцять років утискав ізраїльтян, за його відхів від Ягве. Пророчиця Девора передала Бараку, який жив у Кедеш Нафталі наказ від імені Бога зібрати чоловіків з колін Нафталі і Завулона і рушити з ними до гори Фавор. Біля потоку Кішон ізраїльське ополчення зустрілося з військом полководця Сісери, що його послав Явін. Об'єднані великою ідеєю народного визволення і підбадьорені щасливими пророкуваннями Девори і її особистою присутністю на полі брані, ізраїльтяни поблизу Мегіддо вщент розгромили Сісеру, якому не допомогли навіть його 900 залізних колісниць і царя Явіна було вбито.

Яфет

Яфе́т — син Ноя. Його братами були Хам та Сим. Від синів Ноя за Таблицею народів походять всі народи після потопу.

Старий завіт
Новий завіт
Православний та католицький канон
Апокрифи
П'ятикнижжя
Мойсеєве
Історичні
Навчальні
Пророчі

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.