Гетьманщина

Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава[8][9][10][11][12] на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. З 1654 перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії.

У 1667 за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Московського царства від її військових супротивників. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Шведської імперії. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.

Оскільки з середини XIV й до 1780-х саме городові козаки були найчисленнішою групою служилого стану Гетьманщини, її також іноді згадують як Військо запорозьке Городове.

Географія

Vkraina-Cosaques-Okraina small
Україна або Країна козаків (VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES) 1690, Вінченцо Марія Коронеллі

Гетьманщина за правління Богдана Хмельницького охоплювала землі площею понад 200 000 км²[3]. Західний кордон відповідав західній межі Брацлавського воєводства Речі Посполитої, північний і східний кордони — рубежам Київського і Чернігівського воєводств. Південні землі межували з Кримським ханатом, а після Вічного миру з кордонами Низового козацтва. У 1650-х роках козацька держава деякий час контролювала частину Південної Білорусі.

Терени:

Рельєф:

Річки:

Клімат:

Історія

Заснування

Bohdan Khmelnytsky
Богдан Хмельницький (Артур Орльонов)

Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій, що спалахнуло 1648 року в українських землях під проводом Богдана Хмельницького. Причинами повстання були корупція королівських урядів Речі Посполитої, соціальне безправ'я усіх станів за винятком шляхти, активізація української православної церкви та зростання чисельності козацтва попри репресії уряду[3][13]. За влучним описом тогочасного становища Річ Посполита являла собою:

« «Небеса для євреїв, рай для шляхти, пекло для кріпаків»
Оригінальний текст (англ.)
«Heaven for the Jews, paradise for the nobles, hell for the serfs.»[14]
»

Тиск пoльських можновладців нa кoзацтво як клaс, щo нe пaсyвав жoднoмy зi стaнiв Pечi Пoспoлитоi, oбpaзa й oсквepнeння пpaвoславнoї вipи, екoнoмiчний гнiт магнатів стали пpичинaми фaнaтичної вopoжнeчi мiж запорожцями і поляками. Перші перемоги козаків над королівськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями сприяли розширенню соціальної бази повстання за рахунок українських селян, міщан і духовенства. Бунти охопили усю Наддніпрянщину, Сіверщину, Поділля, Волинь, Галичину. На початку 1649 року Київ зустрічав гетьмана Хмельницького як «Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі»[3]. Початково повстанці прагнули встановлення козацької автономії в Наддніпрянщині, проте на переговорах з королівськими емісарами під Замостям 1649 року вже мали намір «вибити з лядської неволі…народ увесь руський», «всю Русь по Львів, Холм і Галич»[3]. Реалізації планів завадила зрада козацького союзника, татарського хана, під час битв під Збаражем і Зборовом. Хмельницький був змушений укласти з королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром Зборівський договір. За цим договором Військо Запорозьке отримувало автономію, очолювану гетьманом, у складі трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського, а також східних районів Волині та Поділля[3][13].

Зборівська угода не влаштовувала ні козаків, ні шляхетську Річ Посполиту. 1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбулася 1651 року під Берестечком, де козаки зазнали нищівної поразки через відступ татарських союзників з поля бою. Ця поразка перетворила повстання з громадянської козацько-шляхетської війни на війну українсько-польську[3]. Під Білою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду. За Білоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежувалася лише Київським воєводством[3][13]. Оскільки ратифікація договору була зірвана в Сеймі Речі Посполитої, козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противнику під Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарами під Жванцем[3][13].

В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично опинилася незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу із Кримським ханством змушувала Хмельницького шукати поміч в боротьбі проти Варшави за кордоном. Серед кандидатів, які могли прийняти козаків під протекторат, гетьман розглядав Османського султана Мехмеда та Московського царя Олексія[3][13]. В результаті тривалих переговорів козацька сторона обрала останнього. 1654 року на Переяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини та оголошення війни Речі Посполитій. Додаткові умови московсько-козацького союзу визначалися Березневими статтями, що були підписані гетьманом того ж року[3][13].

Навесні 1654 козацько-московитське військо вдерлося на територію Литви. Козаки самостійно захопили південну Білорусь, і спільно із московитами здобули столицю Вільню. У відповідь, армія Речі Посполитої, разом із кримськими татарами, розпочала похід на українську Брацлавщину. Хмельницький спинив супротивника 1655 року в битві під Охматовим. Воєнним послабленням Речі Посполитої скористалася Шведська імперія. 1655 року шведський король Карл X розпочав війну проти Речі Посполитої у Прибалтиці. Наступного року, боячись посилення шведів в регіоні, Московське царство оголосило їм війну і уклало з Річчю Посполитою сепаратний Віленський мир. Московити не допустили козаків до переговорів з поляками й противилися приєднанню Південної Білорусі до Гетьманщини. Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду з Шведською імперією і Князівством Трансільванія, ворогами Московського царства, й продовжив боротьбу проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету з північного сходу[3][13].

Pic I V Ivasiuk Mykola Bohdan Khmelnytskys Entry to Kyiv 0Hmelko Naveki.jpg&filetimestamp=20160122095054& Bohun vs Czernecki battle
Гетьман у Києві, 1649[15]
Переяславська рада, 1654[16]
Богун і Чарнецький, 1653[17]

Руїна

Громадянська війна

У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді в Чигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковник Мартин Пушкар, що очолив супротив сил, які не визнали нові порядки з реставрації шляхетсько-панського устрою. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання на Лівобережній Україні й закликав на допомогу єдиного можливого союзника — Московське царство. Цар початково намагався замирити сторони, згодом надсилав військо яке мало підтримати або гетьмана, у разі відсилу татар, або повсталих у разі невиконання цієї умови[18]. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Опісля відверто пропольської політики Виговського, зважаючи на подальшу відкриту підтримку антигетьманських сил московським урядом, він продовжив курс на вихід з царської протекції. 1658 року під Гадячем козацька рада разом із емісарами Речі Посполитої ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі, Литви і козацької Русі[19]. У відповідь Московське царство вислало в Україну військо, яке, однак, було розбито Виговським та його союзниками 1659 року під Конотопом. Не зважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводом Івана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам»[19]. Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана[19].

1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписав Переяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московського царства, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну промосковську і правобережну антимосковську. Сподіваючись на підтримку козаків у боротьбі проти Речі Посполитої, 1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від війська Речі Посполитої під Чудновим. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію короля Речі Посполитої. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Московському царству і обрали наказним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького[19]. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни.

Iwan Wyhowski Yurii Khmelnytsky Ivan Briukhovetsky
Іван Виговський
1657
Юрій Хмельницький
1660
Іван Брюховецький
1663

Протягом 16611662 років Хмельницький безуспішно намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий під Каневом. 1662 року безталанний гетьман склав з себе булаву, ставши ченцем. 1663 року чигиринська рада правобережної старшини обрала новим головою держави Павла Тетерю[19]. Одночасно, на Чорній раді під Ніжином, лівобережні козаки скинули Сомка і обрали своїм гетьманом Івана Брюховецького. У 16641665 роках війська обох берегів продовжили безуспішну міжусобну війну, в ході яких авторитет двох гетьманів занепав. В результаті, Тетеря зрікся булави і втік до Речі Посполитої. Брюховецький, підписавши 1665 року Московські статті, спробував заручитися підтримкою царського уряду. За цими статтями українське некозацьке населення Лівобережжя було передано під юрисдикцію московського уряду, а основні українські міста, включно з Кодаком над Запорожжям, віднині контролювали московські війська.

Поділ Гетьманщини

Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка. Він придушив промосковську опозицію на підвладній території, відновив переговори з Османською імперією про протекторат і, за підтримки кримських татар, розпочав війну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі»[19]. Ці дії підштовхнули Річ Посполиту і Московське царство до миру[джерело?]. 1667 року вони уклали сепаратний Андрусівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережжя і Лівобережжя. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра[19]. 1668 року старшинські ради скликані в правобережному Чигирині і лівобережному Гадячі прийняли однакові ухвали — прийняти протекцію султана. На Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. Під Диканькою, на Лівобережжі, відбулася зустріч гетьманів Дорошенка і Брюховецького. Однак на ній рядові козаки розірвали останнього як запроданця Москви. Дорошенко проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого берега чернігівському полковнику Дем'янові Многогрішному. Проте вже 1669 року, за відсутності Дорошенка, частина лівобережної старшини, за намовлянням православного архієпископа Лазаря Барановича, оголосила Многогрішного гетьманом і схвалила підписання Глухівських статей — нового договору про московську протекцію над козаками. Через симпатію Многогрішного до Дорошенка він швидко позбувся булави. 1672 року московські війська оточили Батурин, арештували гетьмана й, після тортур у Москві, заслали до Сибіру. На новій козацькій раді, що проходила на московській території біля Путивля, в оточенні московських вояків, було обрано нового гетьмана — генерального писаря Івана Самойловича, одного з донощиків на Многогрішного. Він підписав нові Конотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана[19].

Petro Doroshenko 19 Józef Brandt - Potyczka Kozaków z Tatarami Hetman Ivan Samoylovych Polish-Russian peace treaty 1686-1.JPG&filetimestamp=20110907030941&
Петро Дорошенко
1665
Сутичка з татарами
1674
Іван Самойлович
1672
Вічний мир
1686

На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийняв під Корсунем протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозького Петра Суховія й пропольського Михайла Ханенка. Пряма збройна підтримка анти-дорошенківських сил Річчю Посполитою змусила султана Мехмеда IV втрутитися у конфлікт. 1672 року османські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і 1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв'язали російсько-турецьку війну, в результаті якої османсько-татарська армія дощенту зруйнувала козацьку столицю. Аби позбавити противника підтримки, лівобережний гетьманський уряд насильно вивіз усе населення Подніпров'я на лівий берег. Війна скінчилася укладанням Бахчисарайського миру 1681 року. За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру; Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним. 1686 року Московське царство і Річ Посполита уклали Вічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали Самойловича. Після безуспішного Кримського походу 1687 року, на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру. Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році. В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому березі Дніпра[19].

У Гетьманщині привілейованою соціальною групою було козацтво. Приналежність чоловіка до козацького стану зобов'язувало його за свій рахунок нести військову службу, але при цьому звільняло від сплати податків, давало право землеволодіння. Офіційно до козацького стану в другій половині XVII — першій половині XVIII століть належало 20-60 тисяч осіб. Козацька старшина була в Гетьманщині керівною соціальною групою. Наприкінці XVII—XVIII століть існувала привілейована група «знатних товаришів». У XVIII столітті більше третини земель Гетьманщини перебувало у власності старшини.

Мазепа

1687 року у наслідку Коломацького перевороту Самойловича було скинуто, а новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Після обрання він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини.

За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину, елементи кріпацтва та розпочато денаціоналізацію козацької верхівки. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепи до Московського царства. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати московський похід на Кримське ханство 1689 року, а також антиосманські азово-дніпровські війни Петра І в 1695—1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки татар.

Занепад

Getmanshchyna
Станом на 1764 рік.

Адміністративний поділ

Chmelnicki with map of Ukraine
Портрет Богдана Хмельницького в Іллінській церкві в Суботові (XVII—XVIII ст.). Під Хмельницьким зображена карта України, де булавами виділено окремі полки, а під булавами вони підписані. Ліворуч від гетьмана під розгорнутими корогвами зображено групу козацької старшини. Праворуч — Гетьманське шатро з прапорами, а зверху — емблема Війська Запорозького.

В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва[3]. Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. Курені об'єднувалися у сотні, що складалися з 200—300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складався з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими — органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана[3].

Гетьманщина-полки (за Крип'якевичем).svg&filetimestamp=20071020172038&
Полки за Крип'якевичем

На 1649 рік в Гетьманщині нараховувався 21 полк:

Герб Назва полку Герб Назва полку
Bila Cerkva polk.svg Білоцерківський полк Coats of arms of None.svg Могилівський полк
Borzna polk.svg Борзнянський полк Coats of arms of None.svg Паволоцький полк
Braclav polk.svg Брацлавський полк Pereyaslav polk.svg Переяславський полк
Hadyach polk.svg Гадяцький полк Poltava regiment XVII.png Полтавський полк
Irakliiv polk.svg Іркліївський полк Pryluky polk.svg Прилуцький полк
Ichnia polk.svg Ічнянський полк Sosnytsya.gif Сосницький полк
Vinnytsia polk.svg Кальницький полк Coats of arms of None.svg Уманський полк
Kaniv polk.svg Канівський полк Coats of arms of None.svg Черкаський полк
Kyiv polk.svg Київський полк Chernihiv polk.svg Чернігівський полк
Korsun polk.svg Корсунський полк Chyhyryn polk.svg Чигиринський полк
Lubny polk.svg Лубенський полк Основний мотив печаток Війська Запорожського низового.png Запорозька Січ
Гетманщина18век
Мапа Гетьманщини (1750)

Після Андрусівського розколу та скасування полкового устрою на Правобережжі, Гетьманщина продовжила існувати лише на Лівобережжі. На 1712 рік вона складалася з 10 полків:

Герб Назва полку Герб Назва полку
Hadyach polk.svg Гадяцький полк Pereyaslav polk.svg Переяславський полк
Kyiv polk.svg Київський полк Poltava polk.svg Полтавський полк
Lubny polk.svg Лубенський полк Pryluky polk.svg Прилуцький полк
Myrhorod polk.svg Миргородський полк Starodub polk.svg Стародубський полк
Nizhyn polk.svg Ніжинський полк Chernihiv polk.svg Чернігівський полк

Столиця держави розташовувалася на місці гетьманської резиденції. За час існування Гетьманщини нею були міста Чигирин, Батурин, Глухів. Тут зберігалися державні клейноди — гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького[3].

Державний устрій

Влада

Система влади в Гетьманщині була закладена під час Хмельниччини. В середині XVII століття вона нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя[3]. З кінця XVII століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої.

Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.

Верхівку влади складала генеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входили обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував ГВК, що виконувала роль уряду. Генеральний обозний очолював армату, мав повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посаду наказного. Генеральні судді завідували судочинством. Генеральний суддя вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів[3]. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.

Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися Магдебурзьким правом чи самоврядуванням.

Гетьманщина поєднувала в собі риси республіканського і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три органи — ГВР, гетьман і рада генеральної старшини. Незважаючи на те, що вищим органом влади була ГВР, гетьман і генеральна старшина, як правило, маніпулювали цією радою і значення останньої поступово зменшувалося. Цьому сприяв і порядок прийняття рішень Генеральною радою: натовп піднімав руки, шаблі, підкидав шапки, через що застосовувалася акламація. Хмельницький поволі відмовився від їх скликання, вирішуючи справи одноособово або переносячи їх розгляд на старшинську раду. Утім потреба в скликанні ради диктувалася необхідністю зміцнення гетьманської влади в умовах наростання старшинської опозиції. Після його смерті, в умовах загострення політичної боротьби, значення загальної ради істотно посилилося.

На думку Віктора Горобця, через низку обставин з кінця 1650-х років інститут Генеральних рад отримав підтримку з боку московської влади. Головна причина зацікавленості московської сторони у збереженні інституту та розширення його функцій крилася в усвідомленні можливостей успішнішого маніпулювання настроями учасників широкого зібрання козацтва порівняно з тиском на кількісно вужчу та фахово ліпше підготовлену групу вищої і середньої козацької старшини[4].

На різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи Гетьманату — Генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та генеральної старшини і полковників — не залишалося незмінним, зазнавало принципових змін. Унаслідок чого політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарного правління, в інших — олігархічного.

Авторитарний режим встановився у гетьманство Хмельницького, Дорошенка, Ігнатовича, Самойловича та другої половини правління Мазепи. В усіх цих гетьманів, на певних етапах, з'являлися плани заснування власних правлячих династій, заміни авторитарного режиму монархічним спадковим правлінням. Типовими олігархічними режимами було гетьманування Виговського, Юрія Хмельницького, Скоропадського, Полуботка та Апостола.[4]

Політична влада в Гетьманаті за своєю суттю була моноцентричною — центром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування. Гетьманату був притаманний вищий рівень централізації влади у порівнянні з Річчю Посполитою але слабший за державну практику РІ. В козацькій Україні зберігалося міське самоврядування та доволі впевнено, особливо з 1710-х років, почувалися на місцях представники полкової влади. Окремі з полковників, що мали потужну підтримку місцевих еліт, або високих покровителів в оточенні російського монарха, не надто залежали від гетьманської влади і, відповідно, не вельми зважали на її розпорядження. Особливого розвитку ці негативні явища набули в часи гетьманування Івана Скоропадського.

Із запровадженням в Україні 1722-го року Малоросійської колегії розпочалася уніфікація із загальноімперськими зразками норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу де-факто ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи[4].

Військо

22. Kozak z golovoju tatarina
Козак-переможець

Міжнародні відносини

Розанда Лупул
Березневі статті · Переяславські статті · Слободищенський трактат · Батуринські статті · Московські статті · Глухівські статті · Корсунська угода · Острозька угода · Конотопські статті · Коломацькі статті · Московські статті (1689) · Решетилівські статті · Рішительні пункти
Gtm3dpl
Яків Смяровський посланник короля Речі Посполитої Яна II Казимира до Богдана Хмельницького біля Замостя 1649
Після ліквідації Гетьманщини Російською імперією колишня козацька старшина делегувала Василя Капніста до Пруссії в 1791 році. Він намагався встановити контакти з Евальдом Фрідріхом фон Герцбергом щодо надання допомоги антиросійському повстанню в Україні.
Зборівський договір · Білоцерківський мир · Гадяцький договір · Підгаєцька угода
Корсунський договір · Шведська угода · Конституція Пилипа Орлика
Корсунська угода

Населення

Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн осіб[3]. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству[3].

В часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення Правобережжя. За ініціативи Московського царства, протягом 16741678 років, населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Івана Самойловича на Лівобережжя та Слобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь. Населені пункти й рештки фортифікацій були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Петра Дорошенка[19]. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московському царству, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До XVIII століття район Подніпров'я залишався незаселеним[19].

В гетьманування Івана Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього XVIII століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів — бунчукового, значкового і військового — сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти XVII століття, використовувала шляхетські герби[20], а також сповідувала ідеї сарматизму, що згодом став основою хозарського міфу про походження козаків[21][22]. Згідно досліджень гаплогруп Y-хромосоми генетично належали до південного типу східних слов'ян. Інтенсивна участь кавказького чи азійського населення відсутні[23].

06. Shlahetna panna z starshinskogo rodu 02. Divchyna shlahetnogo rodu 08. Shlahetna ukr panna 07. Shlahetna ukr pani 17. Znatna ukr pani 13. Ukr mischanka 11. Ukr divchyna-mischanka
Шляхтянка
Шляхтянка
Шляхетна панна
Шляхетна пані
Знатна пані
Міщанка
Міщанка
04. Polkovnik ukr polku 05. Pysar 09. Sotnyk 18. Ukr shlachtych 03. Kozak pidpomichnyk 12. Ukr kozak 14. Ukr mischanyn
Полковник
Писар
Сотник
Шляхтич
Козак-підпомічник
Рядовий козак
Міщанин
15. Ukr selanka 16. Ukr selanka 01. Divchyna selanka 10. Ukr divchyna selanka 19. Ukr selanyn 20. Litvin 21. Litvin
Селянка
Селянка
Селянка
Селянка
Селянин
Литвин
Литвин

Разом з жінками і дітьми населення Гетьманщини на 1764 рік складало 2 048 000 осіб. В межах кордонів сучасної України в той час жило близько 8 млн чоловік, тобто Гетьманщина складала 26 % від всього населення.

Найгустіше населеними в Гетьманщині були Стародубський полк — 344 572 осіб, Лубенський — 294 920, Ніжинський — 288 666, Чернігівський — 203 112. У решті полків чисельність жителів коливалася у межах 140—160 тис. осіб. Полкові міста теж сильно різнилися за кількістю населення. У Полтаві жили близько 7 тис. осіб, у Ніжині — 5217, у Стародубі — 4210, у Переяславі — 1709.[24]

На момент ліквідації в Гетьманщині проживало 1 027 928 дорослих чоловіків[25]. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків — 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.

Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину XVII століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.

Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50 — 80 % міського населення покозачилося. Проте у XVIII столітті, через відділення привілейованого козацького стану, існував бар'єр між міщанами й козаками.

Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. До підсусідків належало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей — 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей — 25 000 осіб, до селян інших категорій — 25 000 осіб.

Економіка

Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг. Існувала широка система податків в «Скарбницю Військову». Одним з найбільших джерел надходжень були податки на млини та броварні. Доходи з млинів («військову мірочку») збирали спеціальні «дозорці». Існували відкупи на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив в Військову Скарбницю від пасік. Стягувалися проїзні, транзитні та внутрішні митні збори. У Гетьманщині існувала система прямого оподаткування населення. Також одним із найефективніших джерел прибутку була плата за оренду землі.

Фінансами Гетьманщини завідував генеральний підскарбій, який очолював Військову скарбницю, перейменовану на Генеральну скарбову канцелярію. В часи головування Хмельницького фінансові справи гетьман контролював особисто. Скарбниця поповнювалася за рахунок прикордонного торгового мита на товари експорту й імпорту. Населення платило також натуральну данину на військо, поземельний чинш, податки за виробництво алкогольних напоїв, за користування млинами, оренду, рудні і дігтярні, продаж тютюну. Ймовірно Хмельницький намагався карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 і 1652 роками[3].

Певне уявлення про вартість грошей і товарів в другій половині 18 століття дають описи та оцінка в грошах майна козаків і селян Менської та Борзненської сотень Чернігівського полку 1766 року. Так, хата рублена з сінями і прикомірком коштувала від 10 до 25 карбованців, комора рублена — 3 карбованців., віз під коней — 40 — 50 копійок, плуг — 12 копійок, відгодована свиня — 1,5 карбованці, вівця — 50 копійок., гуска — 10 копійок, курка — 2 копійки, кожух звичайний — 1,2 карбованці., смушева шапка — 30 копійок, чоботи — 20—30 копійок[26].

Релігія

Kijów - Sobór Mądrości Bożej 01
Софія Київська — резиденція Київських митрополитів

Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування було православне християнство. Козацькі землі входили до складу Київської митрополії, що підпорядковувалася Константинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолював Сильвестр Косів (16471657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита — Діонісій Балабан (16571663) та Йосип Тукальський-Нелюбович (16631675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осісти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитом Антонієм Винницьким (16631679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі господарювали намісники митрополичого престолу Лазар Баранович (16591661, 16701685) і Мефодій Филимонович (16611668). Наприкінці XVIII століття лінія правобережних архіпастирів перервалася, а частина населення прийняла греко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя[27].

DionisiyBalaban Лазарь Баранович Варлаам Ясинский
Діонісій Балабан
Лазар Баранович
Варлаам Ясинський

Починаючи з середини XVII століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополію Московському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина» Івана Самойловича, в липні 1685 року, за дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Незважаючи на саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни і гетьманські посланці обрали митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріарх Іоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинополського патріарха Діонісія, добилися від нього передачі московському патріархату Київської митрополії[27]. Наступники Гедеона — Варлаам Ясинський (16901707) та Йоасаф Кроковський (17081718) вже висвячувалися в Москві. Загалом, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було сприйнято українськими ієрархами позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в «Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями[27].

Освіта й наука

Києво-Могилянська академія та її спудеї
Спудеї Києво-Могилянської академії. Гравюра початку XVIII ст.

Вища

Освітнім закладом першої величини в Україні XVII—XVIII ст. була Києво-Могилянська академія, початки якої сягають 1615 р. — часу заснування школи при Богоявленському братстві в Києві. Перетворена в 1632 р. на колегію, а в 1701 р., згідно з указом російського царя Петра I, на академію, вона фактично до заснування Московського університету в 1755 р. була єдиним у Східній Європі навчальним закладом вищого типу.

Добою найвищого розквіту Академії був час гетьманування Івана Мазепи, який особисто виділяв на утримання закладу великі кошти, збудував нове приміщення для неї-корпус, що пізніше назвали Мазепиним. Наприкінці XVII ст. Тут навчалося близько 2000 студентів кожного року.

Середня

Високо цінувалась освіта в Запорозькій Січі — про це свідчить хоча б те, що, як пише наш видатний історик, академік Дмитро Яворницький, більшість січового товариства була грамотною й власноручно підписувалась на різноманітних листах, ордерах та інших документах. На Запорожжі існували й свої школи, що поділялись на монастирські, січові й церковно-парафіяльні У січовій школі викладалися співи, читання та письмо. За різними даними, чисельність учнів в школі досягала 80 чоловік.

Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі, в ній викладали грамоту, молитви, Закон Божий і письмо. Церковно-парафіяльні школи існували при усіх парафіяльних церквах запорожців, що мешкали по слободах, зимівниках.

Відсоток грамотності, зважаючи на повагу Товариства до освічених людей та заохочення козацтва до навчання навіть у старшому віці, був досить високий.

Про це свідчить цікавий документ, який згадується в «Історії запорізьких козаків» Д. І. Яворницького — Розписка від 1763 року, про обов'язок виконувати усі порядки внутрішнього благоустрою, в якій підписувались «хто по простоте крестами, а кто может — письмом». Згідно з нею, на 13 неграмотних січовиків в одному курені припадало 15 грамотних. Маємо погодитись із авторитетною думкою вченого, що подібного рівня грамотності на той час не спостерігалось навіть у вищих верств російського народу.

Початкова

В Гетьманщині існувала початкова, народна школа. Вона утримувалась на власні кошти українського населення і з його власної ініціативи. На середину XVIII ст., на території семи полків Гетьманщини існувало 866 народних шкіл, що в зіставленні з густотою населення дорівнювало одній школі на 1000 осіб. У 1767 році лише в одному Чернігівському полку існувало 143 школи, по одній вже на 746 осіб.

Розуміючи, що поширеність і якість освіти в Україні — Гетьманщині — одна з головних перепон на шляху до її остаточного покріпачення, Російська імперія поступово вживає заходів до скорочення кількості шкіл в Україні, добиваючись цього різними засобами. Внаслідок цього вже наприкінці існування Гетьманщини на одну школу в середньому припадало по 6750 учнів.[28]

Культура

Див. також

Примітки

  1. Вечерський В. Гетьманські столиці України. — К., 2008.
  2. З 1764 по 1782 як місто уряду Малоросійської колегії
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648–1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  4. а б в г Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України. Монографія. — Ін-т історії України НАНУ, 2009
  5. Враховуючи захоплені території Речі Посполитої за межами Гетьманщини. Архів оригіналу за 26 December 2017. Процитовано 25 December 2017.
  6. Геополітичні креслення гетьмана Мазепи. Архів оригіналу за 26 December 2017. Процитовано 25 December 2017.
  7. "Малоросійська шляхта" мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни. Архів оригіналу за 26 June 2018. Процитовано 26 June 2018.
  8. Мицик Ю., Бажан О., Власов В. Історія України, Навчальний посібник. Архівовано 11 October 2012 у Wayback Machine. — К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008.
  9. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. У 3-х т. Гетьманщина (Гетьманська Держава) з І. З. 
  10. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996.
  11. Смолій В. «Українська козацька держава» Архівовано 17 April 2018 у Wayback Machine. // Український історичний журнал. — 1991. — № 4.
  12. Салтовський О. «Концепції УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя)» Архівовано 13 January 2014 у Wayback Machine. // КИЇВ. — 2002.
  13. а б в г д е ж Велике повстання // Субтельний, Орест. Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1993.
  14. W.T. Bartoszewski Jewish-polish relations: an historical survey. Архів оригіналу за 16 лютий 2012. Процитовано 16 February 2014.
  15. Микола Івасюк, 1912
  16. Михайло Хмелько, 1951
  17. Микола Самокиш, 1931
  18. Кривошея В. В. Українське козацтво в національній пам'яті. Полтавський полк. Том І — Ч.: «Десна Поліграф», 2014 — c.8
  19. а б в г д е ж и к л м Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658—1686) // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  20. § 3. Мазепа і мазепинці // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  21. Кресін Олексій. Український сарматизм Архівовано 16 April 2017 у Wayback Machine. // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — Київ: Генеза, 1996. — С. 136.
  22. Кресін Олексій. Коріння теорії українського хозаризму[недоступне посилання з травень 2019] // Науковий Вісник НАВСУ.
  23. О. М. Утевська Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми. Архів оригіналу за 25 December 2017. Процитовано 19 October 2017.
  24. «Малоросійська шляхта» мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни. Архів оригіналу за 26 June 2018. Процитовано 26 June 2018.
  25. Кабузан В. М. Изменения в размещении населения России в XVIII — первой половине XIX в.— Москва., 1971.
  26. Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии // Киевская старина. — 1887. — Т. 7. — Кн. 2. — С. 696—697
  27. а б в Розділ V. Козацька ера. § 3. Мазепа і мазепинці. Минуле й сучасне України очима людей Церкви // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  28. Освіта в Козацькій державі. Та деякі аналогії. Архів оригіналу за 27 June 2018. Процитовано 27 June 2018.

Джерела

  • Российский Государственный Архив Древних Актов, Москва. Крестоприводная книга украинских полков 1676 г.- фонд 229, опись 2, дело 42 и 1682 г — фонд 229, опись 2, дело 54.

Література

Посилання

Вербівка (Ріпкинський район)

Вербі́вка — село в Україні, в Ріпкинському районі Чернігівської області. Населення становить 310 осіб. Орган місцевого самоврядування — Добрянська селищна рада.

Військо Запорозьке

Ві́йсько Запоро́зьке — назва козацьких військово-політичних утворень XVI—XVIII століття. В українській історієграфії під терміном Військо Запорозьке найчастіше мається на увазі одне з трьох значень: 1) військово-політична організація з центром у Запорозькій Січі; 2) державне утворення Гетьманщина, що виникло під час визвольної війни Богдана Хмельницького в середині XVII століття на території Середнього Подніпров'я, Полісся, Брацлавщини і Запорожжя; 3) назва реєстрового війська в Речі Посполитій та Гетьманщині.

У часи Гетьманщини двома основними групами Війська Запорозького були Військо Запорозьке Городове та Військо Запорозьке Низове.

Гайдамаки

Гайдама́ки (від тур. hajdamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої.

Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти народного поневолення на Правобережній Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.

Гайдамакам присвячена поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».

Генеральна військова канцелярія

Генеральна військова канцелярія — найвища адміністративна установа Гетьманщини 17-18 століть.

Генеральна скарбова канцелярія

Генеральна скарбова канцелярія — найвища фінансова установа гетьманського уряду у 1723-81 роках в Україні.

Генеральна скарбова канцелярія займалась збиранням податків з населення, відала військовим скарбом, військовими маєтностями й ранговими маєтностями, контролювала державні прибутки та видатки, наглядала за будівництвом укріплень тощо. Генеральну скарбову канцелярію очолював генеральний підскарбій. Знаходилась у Глухові.

Керівництво Г.с.к. покладалося на двох генеральних підскарбіїв — одного українця й одного росіянина. Г.с.к. очолювали: з українців — А.Маркович, М.Скоропадський, В.Гудович; з росіян — І.Мякінін, С.Полозов, О.Панін. Функції державного контролю виконувала окрема Генеральна лічильна комісія (1734–82).

Генеральна старшина

Генера́льна старши́на —

Вища державна адміністрація в Гетьманщині в 17-18 століттях. Генеральна старшина становила найближче оточення гетьмана. До складу генеральної старшини входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, два генеральних осавули. Генеральна старшина брала участь у Генеральній військовій раді, вирішувала найважливіші політичні, адміністративні та військові питання, проводила дипломатичні переговори, відала фінансами і судовими установами, очолювала збройні сили Гетьманщини. Протягом 18 століття права генеральна старшина у вирішенні державних справ України постійно обмежувалися заходами російського уряду. По мірі обмеження російським царизмом державних прав України генеральна старшина втрачає свої функції. На початку 80-х років 18 століття генеральна старшина, як адміністративний орган перестав існувати.

В період Гетьманату 1918 року — вищий старшинський командний склад Збройних Сил Української Держави, до якого належали генеральний хорунжий, генеральний бунчужний і генеральний осавул.

Генеральний військовий суд

Генеральний військовий суд (Генеральний суд) — найвища судова установа Гетьманщини в 17-18 століттях.

Суд виник під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років. Підпорядковувався гетьманові. Розглядав справи про вбивства, грабежі, підпали маєтків. Найважливіші справи (наприклад, злочини проти Гетьманщини, невиконання розпоряджень гетьмана та інше) та суд над генеральною військовою і полковою старшиною розглядались у Генеральному військовому суді членами генеральної старшини. Був найвищою апеляційною інстанцію для полкових і сотенних судів. Рішення Генерального військового суду могло бути оскаржене у гетьмана.

За гетьманства Кирила Розумовського складався з 12 членів — 2 генеральних судді і 10 виборних членів. Офіційно діяв до утворення намісництв (1782 — 83 роки), а фактично існував до 1790 року.

Наддніпрянська Україна

Наддніпря́нська Украї́на, також Наддніпря́нщина, Подніпро́в'я — історично-географічна частина України, яка початково включала в себе центральні і північні області України з центром в Києві, себто лишень Середню Наддніпрянщину. Давній український географічний та історичний край. Визначається долиною річки Дніпро. Антропологічно переважно належить до центральноукраїнської області, окрім Нижньої Наддніпрянщини де певною мірою присутній вплив іранського компоненту.

Займає землі по ліву і праву сторони Дніпра, що лежать в безпосередній долині Дніпра і долинах (басейни стоку) малих і середніх річок-притоків Дніпра, а також наближені землі великих приток (Прип'ять, Десна).

Розділяється на Верхню, Середню та Нижню Наддніпрянщину.

Повстання дейнеків

Повстання дейнеків — повстання проти соціального гніту в Гетьманщині та Речі Посполитій. Найбільшим з них було збройне протистояння на території Лівобережної Полтавщини проти гетьманської влади Івана Виговського.

Полк

Полк — назва військової частини.

Полкова канцелярія

Полкова́ канцеля́рія — установа полкової адміністрації в Україні в другій половині 17-18 століть.

Очолював полкову канцелярію полковник, який за її допомогою керував військовими та цивільними справами полку. Діяльністю полкової канцелярії відав полковий писар, якому підлягали канцеляристи — 10-16 чололовік. У канцелярії велося діловодство полку, сюди надходили гетьманські та царські укази, універсали, ордери; звідси надсилались відповіді на них і листи до сотенних урядів, складались книги прибутки та видатків тощо. Полкова канцелярія укладала і зберігала полковий архів.

Полковий писар

Полкови́й пи́сар — представник військової та цивільної адміністрації полку в Гетьманщині у 2-й пол. 17-18 ст. Полковий писар вів діловодство полку і відав полковою канцелярією. Під його наглядом працювали канцеляристи: реєнт (помічник писаря), канцеляристи (10-16 чол.), підписки, курінчики (гінці, дорученці), протоколісти, осавульці (або осавульчики).

Зазвичай в полку був тільки один писар, однак, як виняток, інколи зустрічалося і два (наприклад, у Миргородському полку).

Полковник (Гетьманщина)

Полко́вник — військове звання під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років та після відновлення української національної держави — Гетьманщини, особи, що очолювала військову і адміністративно-територіальну одиницю — полк.

Посем'я

Посе́м'я (також Посе́йм'я) — історичний ареал розселення українців у басейні Сейму. У «Повчанні» Володимира Мономаха є згадки про «семичів», яких археологи співставляють з роменською культурою, носіїв якої ототожнюють з сіверянами, що дозволяє розглядати Посем'я як територію одного з племен, що входило до племінного об'єднання літописних сіверян. Із кінця IX століття увійшло до складу Київської Русі, Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств. Із кінця XIV — до складу Великого князівства Литовського і Руського. Головні міста та центри князівств — Рильськ, Курськ, Путивль.

Значна частина історико-етнографічного краю лежить на території України, проте частина виходить за її межі — знаходиться в межах сучасної Росії. Україномовні території російського Посем'я знаходяться зараз у складі Курської області, і під іменем Курщини є частиною українського етнокультурного регіону Східна Слобожанщина. Центром українського Посем'я є місто Конотоп.

Посулля

Посу́лля — історична область України, що охоплює басейн річки Сула.

В широкому значенні слова — це найбільша частина Переяславського князівства в X–XIII ст.

У вужчому — адміністративно-територіальна одиниця в складі УНР

Сотенна старшина

Со́тенна старши́на — військова і цивільна адміністрація сотні. Була ланкою полкової адмінстрації та підлягала владі полковника (лише в пооодиноких випадках деякі сотні безпосередньо підпорядковувалися гетьману). Очолював сотенну старшину сотник, а до її складу входили сотенні писар, осавули, хорунжий.

Обов'язки сотенної старшини повторювали обов'язки полкової старшини, однак тільки у масштабах сотні. Серед таких обов'язків можна виокремити: складання реєстрів (компутів) козаків сотні, відання сотенною артилерією (якщо така була в наявності), озброєнням та спорядженням козаків, організація оборони сотні.

Сотенна старшина почала формуватися з часу поділу в полків на сотні. Як військові формування вони виникли ще у XVI ст., але як адміністративні одиниці сотні сформувалися десь між 1616 та 1620 р. Під 1618 р. вже згадуються сотенні підрозділи у Гадячі, Кропивні, Лубнах, Миргороді, Переяславі, Полтаві та Прилуках. Скасування сотенної старшини було пов'язано з ліквідацією російським урядом залишків автономії на українських землях.

Сотенний писар

Сотенний писар — представник військової та цивільної адміністрації полку в Гетьманщині у 17-18 століттях. Сотенний писар вів діловодство сотні і відав сотенною канцелярією. В сотенного писаря були помічники канцеляристи. Сотенний писар відповідав за ведення документації сотні.

Сотенний суддя

Сотенний суддя — представник військової та цивільної адміністрації cотні в Гетьманщині у 2-й половині XVII—XVIII століть. Обирався членами відповідної сотні. Сотенний суддя відав кримінальними і частково цивільними справами. Крім судді, у суді брали участь інші представники полкової адміністрації, а інколи й повірені полковника.

Стародубщина

Староду́бщина — найпівнічніша з українських історичних земель. Нині — південно-західна частина Брянської області Росії. Історичний центр — місто Стародуб.

Стародубщина займає 12 сучасних районів Брянської області Росії — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Загальна територія цих районів становить 14 762 км².

Адміністрація Гетьманщини (1654-1786)
Генеральні установи
Генеральна старшина
Полкові установи
Полкова старшина
Сотенна старшина
Велике князівство Литовське
Річ Посполита
До розколу
Правобережжя
(Річ Посполита)
Правобережжя
(Османська імперія)
Лівобережжя
(Московія-Росія)
Угоди
Україна Україна в темах
Географія
Устрій
Історія
Символи
Державний лад
Оборона
Безпека
Економіка
Транспорт і зв'язок
Соціум
Знання
Культура
Туризм

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.