Армія Візантії

Військо́ва спра́ва Візантії́ — одна з найважливіших частин візантійської культури. Особливості військової справи у Візантійській імперії залежали від загального розвитку візантійського суспільства і одночасно візантійська армія та візантійська військова думка були спадкоємцями піздньоантичних військових традицій. Ця спадкоємність виражалася, як в організації та озброєнні військ, так і в розробці стратегії, та тактики. Одночасно військова організація мала весь час знаходити відповідь на нові військові виклики через те, що Візантійська імперія впродовж більшої частини своєї історії знаходилась у стані війни. Спадкоємність по відношенню до античної традиції та деякі інші особливості дозволяли візантійській армії бути однією з наймогутніших у Європі впродовж довгого часу.

Організація візантійського війська

Протягом всієї історії Візантії організація її війська зазнала багатьох змін, що були наслідком розвитку як суспільних відносин, так і відповіддю на виклики, які ставили перед нею різноманітні зовнішні та внутрішні загрози. На початку візантійської історії військова організація була спадкоємною по відношенню до військової організації пізньої Римської імперії. Довгий час (прибл. до VII ст.) зберігався римський поділ на легіони.

Але класичним періодом в історії візантійського війська вважається період від VII ст. і до падіння Константинополя в 1204. Хоча протягом цього періоду відбувалися різноманітні зміни в формуванні та організації армії, але залишалося достатньо стабільне організаційне ядро. Загальний поділ армії, крім флоту, був приблизно таким:

До Х ст. основою військового набору були стратіотське ополчення та фемна система. Але поступово вони вступають в період кризи і на перші ролі виступають тяжкоозброєні катафракти (хоча кіннота завжди грала основну роль у візантійській армії), для озброєння яких потрібні були набагато більші кошти і, зрештою, поступово (до ХІІ ст.) оформлюється проніарна система.

Очолював військо при фемній системі стратиг, що одночасно очолював і фему, як адміністративну одиницю. При розкладі фемної системи стратиг стає фактично просто головою фортечного гарнізону, а фема перетворюється на в першу чергу адміністративну одиницю на чолі з дукою. Після стратига вищу ланку командування складали мерархи і турмархи, середню — друнгарії, коміти та кентархи, а нищу — декархи, пентархи і тетрархи[1]. Загальна кількість архонтів (еквів. офіцерів) у фемному війську середньої чисельності (бл. 4 тис. осіб) становила 1346 осіб[2][1]. Але кількість командного складу не була постійною: командувачі призначались на посаду перед кожною кампанією. Були різноманітні спеціальні посади і звання — бандофори (знаменоносці), букинатори (трубачі) тощо.

Крім військового командування своїх посадовців мала також фемна канцелярія. Це були коміт когорти, доместик феми, протонотарій, хартуларій та претор. Претор мав право, як суддя, аппеляції до самого імператора[3].

Катафракти

Катафрактами (грец. κατάφρακτος) у візантійській армії називались важкоозброєні кінні воїни, які з'явились під впливом східної, найбільше парфійської, важкої кінноти і вели своє походження від пізньоримських клібанаріїв. Спершу так називались самі обладунки важкої кінноти і поступово ця назва переходить на самих воїнів. Катафракти поділялися на нумери (іноді арифми або банди) — підрозділи в 300–400 кавалеристів, що є еквівалентом сучасного батальйону. Стандартним видом строю була візантійська фаланга, при якій катафракти вишиковувались у вісім-десять шеренг в глибину, або, якщо армія була достатньо сильною у 4 шеренги[4]. Така стройова тактика дозволяла переконати противника у великій чисельності війська, хоча і була більш пристосованою для піхоти. Іншою формою строю катафрактів був клин, який використовувся при лобовій атаці. Кількісті шеренг в такому строю була такою ж, як і у фаланзі, але кількість воїнів мала зростати в кожному новому ряду: в першому ряду було по 25 катафрактів, в другому — 30, в третьому — 35, в четвертому — 40 і в кожному наступному більше на 10 ніж у попередньому. Перші трі ряди були озброєні луками та піками, а всі останні піками зі щитами.

Флот

Див. також

Виноски

  1. а б Культура Византии:VII-XII в., М., 1989, стр.281
  2. «Тактика Лева» XVIII, 149
  3. «Тактика Лева» IV, 30-31
  4. «Стратегікон Маврикія», книга ІІ, розділ 5

Джерела

  • Луговий О. М. «Дани» на Русі та у Візантії на початку ХI ст. // Древности 2014—2015. Харьковский историко-археологический ежегодник. — Выпуск 13. — Харьков, 2015. — 69-76 с.
  • Луговий О. М. Найманці німецького походження у візантійській армії XI—XIII століть // Libra: Збірка наукових праць кафедри історії стародавнього світу та середніх віків. — Одеса, 2010. — 30–58 с.
Візантійська імперія

Візанті́йська імпе́рія, також Східна Римська імперія (грец. Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων, царство Ромеїв, царство Римське, Римська імперія) — пізньоантична та середньовічна держава, потужне православне царство, яке виникло внаслідок поділу старої Римської імперії на Західну та Східну частини у 395 році. Пережила цілу низку криз та нашесть, поки не була остаточно знищена у 1453 році османами.

Основи
Історія
Держава і економіка
Наука і культура

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.