Інстигатор

Інстигатор (пол. Instygator; від лат. Instigio — збуджую) — головний прокурор (обвинувач) в Королівстві Польському та Великому князівстві Литовському. У Польщі посада введена в 1557 році, у Великому князівстві вперше згадується в 1565 році. Одночасно існувало два інстигатори — один в Короні і один у Великому князівстві. У XVIII столітті посада стала дігнистарською, тобто інстигатор не входив до числа сенаторів.

З 1615 року відома посада помічника інстигатора — віце-інстигатора, який формально залишаючись підлеглим інстигатора, виконував з ним однакові функції. Така невідповідність призвела до того, що 1775 посаду віце-інстигатора була перетворена у «другого інстигатора»'.

Інстигатор стежив за доходами великого князя від столових маєтків, порушував справи з приводу образи його величності, державної зради, порушень з боку посадових осіб. Засідав в асесорському (королівському) суді з правом дорадчого голосу, а також референдарському суді. Інстигатор підпорядковувався канцлеру.

При створених в Короні та Великому князівстві трибуналах (в 1578 і 1581 роках відповідно) існували посади Трибунальського інстигатора, які займалися підтримкою звинувачення, забезпеченням безпеки в залі суду і місті, в якому проходить засідання, а також стягували плату зі сторін.

Джерела

Анджей Жечицький

Анджей Жечицький гербу Яніна (пол. Andrzej Rzeczycki; ? — перед 8 липня 1608) — польський шляхтич, урядник Королівства Польського, протестант (кальвініст).

Бенуа

Бенуа (фр. Benoît) — французьке ім'я, похідне від латинського Бенедикт, а також прізвище (фр. Benois, Benoit, Benoist).

Атаназій Бенуа — очільник парламентської фракції «Польське коло»

Джо Бенуа — канадський хокеїст

Карл Бенуа — архітектор, автор проекту першої ратуші Івано-Франківська

Павел Бенуа — варшавський каштелян, інстигатор коронний, староста: яблунівський, солотвинський, коломийський

П'єр Бенуа — французький письменник.Бенуа Альберт Альбертович (1879—1930) — аквареліст.

Бенуа Альберт Миколайович (1852—1936) — російський художник, академік акварельного живопису і викладач її в Академії Мистецтв. Син М. Л. Бенуа.

Бенуа Ірина Миколаївна (1912—2005) — радянський архітектор-реставратор, засновник ленінградської школи реставраторів; автор проекту відновлення Старо-Калинкіного моста в XX столітті. Дружина архітектора М. К. Бенуа.

Бенуа (Кузнєцова) Марія Миколаївна (1880—1966) — російська оперна співачка (сопрано) і танцівниця українського походження.

Бенуа Микола Леонтійович (1813—1898) — російський архітектор, професор архітектури.

Бенуа Микола Олександрович (1901—1988) — італійський художник. Син і учень А. М. Бенуа.

Бенуа Михайло Костянтинович (1912—1955) — радянський архітектор, один з авторів проекту станції метро «Балтійська» в Ленінграді, післявоєнної забудови Суворовського проспекту і ін. Правнук М. Л. Бенуа і чоловік І. М. Бенуа.

Бенуа Леонтій Миколайович (1856—1928) — російський архітектор, професор архітектури, ректор Академії Мистецтв. Син М. Л. Бенуа.

Бенуа Олександр Миколайович (1870—1960) — російський художник, історик мистецтва, художній критик. Син М. Л. Бенуа.

Бенуа-Устинова Надєжда Леонтієвна — художник і книжковий графік. Мати актора і письменника Пітера Устинова.

Карл Бенуа

Карл Бенуа (також Беное) гербу Тачала (пол. Karol Benoît, Benoe) — військовик (капітан), інженер, архітектор часів Речі Посполитої французького походження.

Якийсь час проживав у власному маєтку в Княгинині (тепер Івано-Франківськ).

Служив при дворі дідича Станіслава — київського воєводи Анджея Потоцького.

1672 року за проектом і керівництвом французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Карла Бенуа розпочалося спорудження мурованого костелу «Станіслававської колеґіати».

Нобілітований 1685 року за військові заслуги, прізвище змінилося на пол. Benoe.

Під його керівництвом на замовлення дідича Юзефа Потоцького 1695 року завершилося будівництво другої ратуші Станіславова, яка мала дев'ять поверхів.

Збудував торговий зал у Гусятині (не зберігся)

Дружина — Ядвіґа з Казновських, відомі сини:

Павел Бенуа — варшавський каштелян, інстигатор (прокурор) коронний, староста: яблунівський (з лютого 1731), солотвинський (приблизно з лютого 1731), коломийський, городельський (з 7 червня 1748).

Станіслав — молодший син, мечник подільський

Княгинин (Івано-Франківськ)

Княги́нин — колишнє старовинне село, передмістя теперішнього Івано-Франківська. Зараз — у складі міста.

Лоєв

Ло́єв (Лоєв, біл. Лоеў пол. Łojów) — селище міського типу в Гомельській області. Адміністративний центр Лоєвського району. Селище розташоване вздовж правого берега Дніпра в місці впадіння в нього річки Сож. У селищі розташований пункт пропуску на кордоні з Україною Лоєв—Кам'янка.

Павел Бенуа

Павел Бенуа (1680-і/1690, Княгинин — 18/25 квітня 1755, Рогузьно) — польський державний діяч, урядник, зокрема, в Галичині.

Різенки

Різенки - старовинний шляхетський рід гербу Лада

Євстафій Різенко - прапрадід Василя Павловича РізенкаII

Василь Євстафійович Різенко - київський міщанини, володів подвірям на Подолі. Мав сина Федора.III

Федір Васильович Різенко - інстигатор Київського магістрату (1741), лавник (1761).

Василь Васильвич Різенко - київський бургомістр.IV

Павло Васильович Різенко - купець. Одружений з Марина Миколаївна Леонтович

Петро Васильвич Різенко (Базилевич) (1749 р.н.,Київ) - викладач, протопоп.

Дмитро Федорович Різенко - штаб-лікар.

Іван Федорович Різенко (1757р.н., Київ) - доктор медицини, надвірний радник.V

Василь Павлович Різенко (1783, Київ -1827) - професор медицини

Михайло Павлович Різенко (1785, Київ-1829,Браїла) - доктор медицини, ординатор військових госпіталів. Помер від чуми.

Танські

Танські (пол. Tańscy, рос. Танские) — шляхетські роди різного походження.

Уряди центральні та надвірні Корони Польської

Уряди центральні та надвірні Корони Польської — загальнодержавні і надвірні посади 14—18 століть.Поділ урядів (див. Урядник) на центральні, тобто такі, що мали загальнодержавне значення, і надвірні, які були пов’язані з функціонуванням двору монарха, є досить умовним.

Неможливість строгого розмежування багатьох урядів спричинена патримоніальним характером монаршої влади ранішого часу, що призводив до поширення повноважень двірських достойників на справи всієї держави, а також частим поєднанням функцій урядників обох видів пізніше.

Початково для потреб монархії використовувалася ієрархія урядників окремих земель, переважно Краківського воєводства (у першу чергу — уряди канцлера і підканцлера, а також церемоніальні — типу мечника чи хорунжого).

За останніх Пястів з’явилися уряди, які не мали земських

відповідників, — підскарбій, кухмістр, крайчий, маршалок. За Владислава II Ягайла постали перші двірські уряди, що дублювали, принаймні у назві, земські:

надвірні чашник і підчаший, по смерті Владислава II Ягайла — надвірний підстолій; за Стефана Баторія (1576) зустрічається окремий уряд надвірного (пізніше — великого) ловчого, за Владислава IV Ваза — надвірного стольника; 1576 остаточно утвердився окремий уряд надвірного мечника; за останніх Ягеллонів з’явилися надвірні уряди обозного, конюшого, стражника.

Перетворення частини надвірних урядів на центральні (загальнодержавні) теж відбувалося досить повільно: початок процесу припадає на кінець 14 ст.

(найраніше загальнодерж. характеру набули уряди канцлера і підканцлера). Цей процес виявлявся як у зміні титулатури (від domini regis чи noster до Regni чи Regni Polonie), так і в дублюванні урядів: великий маршалок коронний і маршалок надвірний, підскарбій коронний і підскарбій

надвірний, гетьман великий коронний і гетьман польний коронний та ін. Дублювання переважно було викликане потребою в заступнику за відсутності головного урядника. Існування урядів скарбника і підскарбія пояснюється поділом скарбу на державний і двірський (1590). Однак, схоже, важливу роль у збільшенні чисельності урядників, як центральних, так і земських, відігравала потреба магнатерії і шляхетського загалу в обійманні уряду

як частини кар’єри, що збігалося з інтересами монархів, чия політика роздавання урядів була важливим елементом творення груп підтримки, а також джерелом поповнення скарбу. Дублюючі уряди часто поставали ситуативно, у зв’язку з тимчасовою необхідністю за волею короля чи вального сейму, однак поступово одноразова функція набувала статусу уряду.

До сенату (див. Сенат Речі Посполитої) із 1569 входили у

відповідності з ієрархією: великий маршалок коронний, канцлер коронний, підканцлер коронний, підскарбій коронний, маршалок надвірний, із 1775 — підскарбій надвірний, із 1768 — обидва гетьмани (усі ці урядники — т. зв. міністри).

Надання урядів було королівською прерогативою, закріпленою Кошицьким привілеєм 1374. Це стосувалося, передовсім, сенаторських і двірських урядів та найвищих церковних посад. Виняток становили лише канцлери і гетьмани, які обиралися вальним сеймом. Король також визначав одного з-поміж 4-х претендентів на земські уряди підкоморія, судді, підсудка та писаря, обраних на шляхетських сеймиках. Уряди надавалися номінанту пожиттєво («доживотньо»), окрім надзвичайних ситуацій (зокрема зради),

або до отримання ним рівноцінного чи вищого уряду. Досить поширеною була практика продажу урядів, від найвищих, сенаторських, до найнижчих,

земських. Особливого поширення така практика набула в 17 ст. за Владислава IV. Вальний сейм 1699 заборонив продаж урядів, однак цей захід виявився недієвим. Траплялися випадки перепродування урядів, однак у

цьому разі потребувалася згода короля.

Існувала заборона поєднання деяких урядів, зокрема канцлера зі старостою (див. Староство), каштеляном чи воєводою, хоча вона не раз порушувалася.

Номенклатура центр. і надвірних урядів: генерал артилерії, великий гетьман, польний гетьман, інстигатор, канцлер, конюший, крайчий, кухмістр, ловчий, великий маршалок, надвірний маршалок, мечник, обозний,

польний писар, великий писар духовний, великий писар світський,

підканцлер, підчаший, підкоморій, підскарбій, підстолій, референдар духовний, референдар світський, великий секретар духовний, великий секретар світський, стольник, польний стражник, великий стражник, великий

хорунжий, надвірний хорунжий, чашник.

Уряди центральні і надвірні Великого князівства Литовського

Уряди центральні і надвірні Великого князівства Литовського — загальнодержавні і надвірні посади 14—18 століть. Система урядів (див.

Урядник) значною мірою формувалася подібно до того, як це відбувалося

у Королівстві Польському, про що свідчить 10-й артикул Городельського привілею 1413, однак зі значним впливом давньоруської традиції і, можливо, Тевтонського ордену. Більшість загальнодержавних урядів трансформувалися

із урядів великокнязівського двору. На відміну від Королівства Польського двірська урядницька система сформувалася незалежно від структури управління центральної землі, яка витворилася значно пізніше, і не без

впливу коронної традиції.

Перші великокнязівські уряди — маршалка господарського (див. Маршалок), писаря і конюшого — з'явилися наприкінці 14 ст. За часів великого князя литовського Вітовта виникли уряди маршалка великого, чашника, кухмістра, підчашого, канцлера (див. Канцлер литовський), підскарбія і, можливо, підкоморія. За короля польського і великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика усталилися уряди крайчого, ловчого, підконюшого, підскарбія двірного, підстолія, скарбника, стольника, пізніше (на взірець коронних) з'явилися уряди двох референдарів, писаря польного, підканцлера, а також цілком нові — хорунжі (1499, 1501) і мечник (1496).

Частина цих урядів періодично не функціонувала (напр., хорунжий, підкоморій) або ж узагалі ліквідовувалася (напр., маршалок господарський, підконюший, писар дворів господарських). Упродовж 17—18 ст. постали нові уряди, напр., обозний великий (див. також Обозний), стражник, генерал артилерії, войський, пивничий.

Кілька урядів не прижилися та були зліквідовані, напр., мостовничий

чи восковничий.

Більшість урядників призначалися великим князем, хоч частина з них, пов'язані з канцелярією, залежали від розпоряджень канцлера чи підканцлера. Надавчі повноваження мав і гетьман щодо частини урядів, які перебували в його підпорядкуванні.

Призначення великого князя були пожиттєвими. Урядники могли відмовитися від своїх повноважень лише із власної волі або у випадку іншого, рівнозначного чи вищого, призначення. До 1569 вищі посадовці, зазвичай, поєднували у своїх руках кілька урядів. Усупереч пізнішій забороні подібної практики й надалі траплялися випадки поєднання центральних урядів із земськими або ж військових урядів із сенаторськими.

Подвійні номінації серед центральних урядників траплялися досить рідко, і, як правило, суперечки поміж номінантами вирішувалися королем на користь того, чий привілей був отриманий раніше. Існував подвійний комплект урядників 1705—09 за Станіслава-Болеслава Лещинського.

Ієрархія урядів не була усталеною і з часом зазнавала суттєвих змін. Так, міністерські уряди 1569 формально перебували наприкінці сенаторського списку, а 1768 конституція сеймова розташовує їх одразу за біскупами

і воєводами. У відповідності до цієї конституції категорію вищих

урядників становили: секретарі духовний і світський, референдар і духовний і світський, підкоморій, писар великий, підскарбій надвірний, хорунжий, мечник, конюший, кухмістр, стольник, підчаший, крайчий, підстолій, чашник, ловчий, писар польний, стражник і обозний. Серед урядників двірських фігурують: інстигатор, хорунжий надвірний, підконюший, ловчий надвірний, стражник польний і обозний польний.

Урядники Великого князівства Литовського

Урядники Великого князівства Литовського — посадові особи (чиновники) в органах державної влади (уряду) ВКЛ. Існували урядники земські (державні) та придворні. Земські урядники могли бути центральними і місцевими, адміністративними та судовими. Деякі посади центральних і місцевих урядників були почесними — не пов'язаними з виконанням певних функцій.

До 1569 року головні посади (маршалки великий і Дворний, гетьман великий, підскарбій земський, канцлер, підканцлер, воєводи, каштеляни, староста жемайтійський) давали доступ в Раду ВКЛ. З 1569 року вищі урядники ВКЛ (маршалки великий і Дворний, підскарбій земський, канцлер, підканцлер, воєводи, каштеляни і староста жемайтійський) входили в Сенат Речі Посполитої. Посадові особи, які не входили до складу Сенату, називалися дігністарії.

Урядники призначалися або затверджувалися королем (великим князем), воєводами або старостами із запропонованих кандидатів. Посади були довічними, але статут 1588 року забороняв одночасне заняття більше однієї посади або одночасно адміністративну та судову. Проте траплялися і винятки. Також Статут встановлював підвищену міру відповідальності за злочини проти посадових осіб, які перебувають при виконанні обов'язків.

У містах були війти, райці, лавники і, бурмістри й інші, причому ці посади, як правило, були виборними. Порядок заняття посад в містах в основному регулювався нормами магдебурзького права.

Іншими мовами

This page is based on a Wikipedia article written by authors (here).
Text is available under the CC BY-SA 3.0 license; additional terms may apply.
Images, videos and audio are available under their respective licenses.